Теодор Драйзер - Американська трагедія

від’їзду з Лікурга у Фонду — вони бачили, як ви зайшли в готель «Лікург» і взяли там чотири або п’ять путівників? Тоді ви теж будете повторювати, що він, напевно, якось потрапив у кіоск гостиниці «Ренфру» шостого липня?

Мейсон замовк і тріумфуюче подивився навколо, ніби хотів сказати: «Ну от, що ти на це відповіси?» І Клайд, приголомшений, помертвілий, мабуть, з чверть хвилини намагався передихнути, перш ніж зміг так оволодіти своїми нервами й голосом, щоб відповісти:

— Так, напевне, так. Я не в Лікурзі дістав його.

— Дуже добре. Але поки що дамо цим джентльменам подивитись на нього, — і Мейсон передав путівник старшині присяжних, а той передав брошурку своєму сусідові, і вона переходила від присяжного до присяжного. А по всьому залу тим часом розлігся схвильований шепіт і гомін.

І коли всі присяжні оглянули путівник, — на великий подив публіки, що чекала нових і нових невпинних атак і викрить, — Мейсон заявив:

— Я закінчив.

І зразу ж багато присутніх у залі почали шептати один одному: «Попався! Попався!» І суддя Оберуолцер одразу ж оголосив, що, з огляду на пізній час, а також беручи до уваги, що має бути допит ряду додаткових свідків оборони і кількох свідків обвинувачення, він вважає розумним на сьогодні закінчити роботу суду. І Белнеп, і Мейсон охоче погодились. Публіку не випускали із залу, поки Клайда провели через площу в тюрму, в його камеру. Під охороною Сіс-села і Краута він вийшов через ті самі двері і спустився тими самими, поміченими ним багато днів тому, сходами, що наштовхнули його на думку… Коли Клайда вивели, Белнеп і Джефсон подивились один на одного, але не обмінялися ні словом, поки не опинились у своїй надійно замкненій конторі.

— Невистачило витримки. Найкраща система оборони, яка тільки можлива, але мало хоробрості. Він на це нездатен, і все тут, — почав Белнеп.

Джефсон, не знявши пальта і капелюха, важко опустився на стілець.

— Ні, тут, безперечно, справа серйозна, — сказав він. — Мабуть, він справді-таки убив її. Але, на мою думку, тепер ми не можемо втекти з корабля. А він, зрештою, поводився навіть краще, ніж я сподівався.

— Ну, чорт забери, я в заключній промові всіх сил докладу, — відізвався Белнеп. — Це все, що я можу зробити.

І Джефсон відповів з ноткою втоми в голосі:

— Правильно, Елвін, тепер, на жаль, це лягає головним чином на вас. А поки що я, мабуть, піду в тюрму і постараюсь його трошки підбадьорити. Не треба, щоб він завтра мав вигляд мокрої курки. Він не повинен занепадати духом. Нехай присяжні бачать, що сам він не почуває себе винуватим, хоч би там як вони думали.

Він підвівся, засунув руки в кишені свого довгополого пальта і крізь зимову холодну пітьму пішов похмурими вулицями до Клайда.

РОЗДІЛ XXVI

Уся інша частина процесу пройшла в допиті одинадцяти свідків: чотирьох — з боку Мейсона і семи— від оборони. Серед свідків оборони виступав лікар А. К. Суорд з Ріобета, який випадково був на Біг-Бітерні в той день, коли тіло Роберти було доставлене на човнову станцію. Він посвідчив, що тоді оглянув тіло і що синці на обличчі, судячи з їх тодішнього вигляду, були схожі на сліди саме випадкового удару, в чому признався Клайд, — і, безперечно, міс Ол-ден потонула, будучи при пам’яті, а не оглушеною, як запевняє присяжних обвинувачуюча сторона. Вислухавши цей висновок, Мейсон узявся за професіональне минуле пана медика, — виявилося, що воно, на жаль, зовсім не таке поважне: лікар Суорд закінчив другорозряд-ну медичну школу в Оклахомі і відтоді практикував десь у провін-ціальному містечку. Слідом за ним вийшов свідок Семюел Ірслі, фермер з околиць Ган-Лодж, що завжди їздив по дорозі, якою тілд Роберти везли з Біг-Бітерну на станцію Ган-Лодж. Ні слова не кажучи про те, в чому обвинувачували Клайда, він з глибоким переконанням заявив, що дорога ця, як він помітив, проїжджаючи нею того ранку, коли перевозили тіло, була зовсім погана, вся у вибоїнах. Таким чином Белнеп, який провадив допит, дістав можливість відзначити, що стан дороги міг якоюсь мірою збільшити серйозність саден на обличчі та голові Роберти. Однак пізніше це свідчення було спростоване свідком з боку Мейсона, — це був не більш і не менш як кучер фірми «Брати Луц», який так само переконано присягався, що ніде на дорозі не бачив ніяких вибоїн. Потім Лігет та Уігем посвідчили, що, наскільки вони могли помітити й судити, Клайд під час виконання своїх службових обов’язків на фабриці Гріфітсів завжди був старанний, акуратний і ретельний. У діловому відношенні вони вважали його бездоганним. Далі ще кілька менш значних свідків показали, що, за їх спостереженнями, поведінка Клайда в товаристві завжди була дуже благопристойною, обережною і стриманою. Вони не помічали за ним нічого поганого. Але, на жаль, як швидко вияснив Мейсон під час перехресного допиту, вони ніколи не чули про Роберту Олден, про її нещастя або хоча б про те, що Клайд знайомий з нею.

Нарешті, після того як обидві сторони в міру своїх сил постаралися підкріпити та обгрунтувати чи спростувати безліч небезпечних і важких деталей, для Белнепа наспіла година сказати останнє слово на оборону Клайда. Він на це витратив цілий день: з надзвичайною ретельністю, в дусі своєї вступної промови, він знову підкреслив усі докази того, як наївно і простодушно, майже несвідомо, Клайд зав’язав спочатку знайомство з Робертою, що закінчилося для обох так трагічно. Розумова і моральна малодушність, повторив Белнеп, що зросла під впливом різних несприятливих умов дитячих і юнацьких років, разом з відкриттям нових щасливих можливостей, про які Клайд раніше не міг і мріяти, — от що згубно вплинуло на його «можливо, надто нестійку, почуттєву, непрактичну і мрійливу вдачу». Без сумніву, він нечесно повівся з міс Олден. Безперечно. Повівся нечесно. Але з другого боку, — і це з усією очевидністю стверджується тими признаннями, які він зробив, коли його допитував оборонець, — він, кінець кінцем, зовсім не був таким жорстоким негідником, яким хоче виставити його обвинувач перед високоповажними панами присяжними і публікою. Багато мужчин бували набагато жорстокіші в справах кохання, ніж могло навіть приснитися цьому юнакові, майже хлопчикові,— і, зрозуміло, аж ніяк не завжди їх за це вішали. Розв’язуючи ж з точки зору закону питання про те, чи справді цей хлопчик учинив злочин, в якому його обвинувачують, пани присяжні повинні бути дуже обережні: нехай благородне співчуття до нещасної дівчини, до страждань, яких вона зазнала внаслідок любовного зв’язку з цим