Джордж Мартін - Учта для гайвороння

вимовивши більше ані слова. На ранок він мав вирушати на захід. Супровід — сто вершників, серед них двадцять лицарів — очолював пан Форлей Престер. «Краще подвоїти. Князь Берік може спробувати звільнити Едмура дорогою до Золотого Зубу.» Хайме не подобалася думка втретє ловити в полон одного й того самого Таллі.

Він повернувся до крісла Гостера Таллі, витяг мапу Тризуба і розправив її золотою правицею. «Куди б я подівся, якби був Чорностругом?»

— Пане Регіментарю? — просунувся у відчинені двері стражник. — Тут пані Вестерлін з дочкою, за вашим наказом.

Хайме відсунув мапу вбік.

— Запроси зайти.

«Добре, хоч дівчина не зникла.» Джейна Вестерлін була королевою Робба Старка — жінкою, заради якої він втратив усе. Маючи в череві мале вовченя, вона була б небезпечнішою за Чорноструга.

Тим часом небезпечною Джейна зовсім не виглядала. То було струнке, тонесеньке дівча років п’ятнадцяти чи шістнадцяти, радше по-дитячому незграбне, ніж по-жіночому звабливе. Вона мала вузькі стегна, груди завбільшки з яблука, рясну копицю брунатного волосся і лагідні карі очі сарни. «Гарненька дитина, — вирішив про себе Хайме, — але не жінка, за яку варто втратити престол і королівство.» Обличчя вона мала напухле, а на чолі — якесь садно, майже сховане брунатним кучериком.

— Що це таке? Що сталося? — спитав її Хайме.

Дівчина відвернулася.

— Та нічого! — заперечила її мати, жінка з жорсткими та суворими рисами обличчя, вдягнена у сукню зеленого оксамиту. На її довгій тонкій шиї теліпалося намисто з золотих мушель. — Не хотіла віддавати оту іграшкову корону, яку їй подарував бунтівник і зрадник. А коли я спробувала зняти її силоміць, непокірне дитя надумало опиратися.

— Вона моя, — схлипнула Джейна. — Ви не маєте права. Робб наказав зробити її для мене. Я кохала його.

Мати замірилася дати їй ляпаса, але Хайме рішуче ступив між ними.

— Оцього мені не смійте, — застеріг він пані Сивіллу. — Ану сідайте, обидві.

Дівчина скрутилася у кріслі, мов перелякана тваринка. Мати сіла прямо, наче палю проковтнула, високо піднявши голову.

— Вип’єте вина? — запитав Хайме.

Дівчина не відповіла. Її мати мовила:

— Ні, дякую.

— Воля ваша, — кивнув Хайме і обернувся до доньки: — Сумую за вашою втратою. Хлопчина мав мужність, віддаю йому належне. А вам мушу поставити одне запитання, ясна пані. Ви носите його дитину?

Джейна скочила з крісла і втекла б геть зі світлиці, якби стражник коло дверей не вхопив її за руку.

— Не носить, — відповіла за доньку пані Сивілла, поки та намагалася вирватися. — Я подбала про все, як наказували ваш ясновельможний батечко.

Хайме кивнув. Тайвин Ланістер був не з тих, хто у таких справах ловить ґав.

— Відпусти дівчину, — наказав він стражникові. — Мені вона більше не потрібна.

Джейна ринула сходами, схлипуючи, а Хайме окинув пильним поглядом її матір.

— Отже, дім Вестерлін отримав королівське пробачення, вашого брата Рольфа зробили князем на Кастамирі. Чого вам іще від нас треба?

— Ваш ясновельможний панотець князь обіцяли мені гідні шлюби для Джейни та її молодшої сестри. Князі або спадкоємці, так присягалися пан Правиця — не якісь там молодші сини чи надвірні лицарі.

«Князі чи спадкоємці. Авжеж, чому ні.» Вестерліни були старим та поважним шляхетним домом, належно пишалися своїм родоводом. Але сама пані Сивілла, в дівоцтві Перчин, народилася в сімействі купців-скоробагатьків. Хайме пригадалося, що її бабця була якась напівбожевільна відьма з далекого сходу. До того ж Вестерліни, хай які пихаті, за минулі століття геть зубожіли. Молодші сини княжих родів — то було найкраще, на що доньки Сивілли Перчин могли сподіватися за звичайних обставин. Але… з товстобоким дзбаном ланістерівського золота на додачу, навіть удовиця вбитого бунтівника видасться ласою нареченою якомусь не надто перебірливому князьку в королівствах.

— Ви матимете ваші шлюби, — відповів Хайме, — але Джейна мусить зачекати два повні роки, перш ніж знову одружиться.

Якщо дівчина знайде собі чоловіка надто швидко і народить від нього дитину, неодмінно поповзуть чутки, що справжній батько дитини — Молодий Вовк.

— Я маю також двох синів, — нагадала пані Вестерлін. — Ролам зараз зі мною, але Райнальд був лицарем і пішов разом з бунтівниками до Близнюків. Якби я знала, що там має статися, ніколи б його не пустила.

У голосі її пролунав докір.

— Райнальд не знав зовсім нічого про… про домовленості з вашим панотцем. Він, можливо, і досі сидить бранцем у Близнюках.

«А може, лежить мертвий.» Зрештою, Вальдер Фрей теж знав не про всі домовленості.

— Я поспитаюся. Якщо пан Райнальд досі сидить у полоні, ми виплатимо його викуп замість вас.

— Йшлося і про шлюб для нього. Про наречену з Кастерлі-на-Скелі. Щоправда, говорилися якісь дурниці… Мовляв, якщо справи підуть добре, за Райнальда посватають Джоя. Когось із Грейджоїв, абощо? До чого тут Грейджої?

«Навіть з могили князь Тайвин мертвими руками смикає нас усіх за шворки.»

— Грейджої тут ні до чого. Джоєю звуть тілесну доньку мого покійного дядька Геріона. Йшлося про неї. Якщо бажаєте, можемо влаштувати заручини, але шлюб має зачекати. Коли я бачив Джою востаннє, їй було дев’ять чи десять років.

— Тілесну доньку?! — Пані Сивілла наче лимон проковтнула. — Ви хочете одружити кров Вестерлінів з байстрючкою?

— Не дуже. Не більше, ніж одружувати Джою з сином підступної змовниці та зрадниці. Малеча заслуговує на кого кращого.

Хайме радо б задушив нахабну тітку її власним намистом з мушлями. Джоя була мила дитина, трохи сумна та самотня; її батько був улюбленим дядьком Хайме.

— Ваша донька варта десятьох таких, як ви, мосьпані. Вранці ви вирушаєте в дорогу з Едмуром та паном Форлеєм. До того часу раджу не траплятися мені на очі.

Він загукав до стражників, і пані Сивілла вийшла, щільно стиснувши вуста, з виглядом ображеної невинності. Хайме мимоволі зацікавився, чи багато знав князь Гавен про змови та підступи своєї дружини. «Та й чи багато нам, чоловікам, дозволяють знати про такі справи?»

Коли Едмур та Вестерліни рушили в путь, з ними поїхало чотири сотні вояків — Хайме в останню мить знову подвоїв супровід, ще й сам подолав з загоном кілька верст, щоб побалакати з паном Форлеєм Престером. Лицар, що носив бичачу голову на вапенроку і роги на шоломі, сам найменше скидався на бика. То був невеличкий на зріст, худорлявий, загартований битвами та походами чоловічок з гострим