Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

того центрального простору були нестерпно яскраві, хоч і не

освітлювали нічого й не відкидали тіней: різкі й жахливі. Це

нагадало їй, як шизофреніки й люди, що страждають від

мігреней, зображають світло як щось агресивне й небезпечне. А

всередині, в тих межах, крутилася-вертілася пітьма. Це було

щось більше за просту відсутність. У ній Елві розрізняла якусь

структуру, взаємопроникні верстви, немовби тіні, що відкидають

тіні. Воно пульсувало якоюсь нелюдською силою, припливне, глибоке та болюче. «Як задивлюся на це задовго, — подумала

Елві, — то воно забере мій розум!» Ступила крок до нього, відчуваючи: структури в тій чорноті відгукуються до неї! Вона

мала таке відчуття, ніби може бачити проміжки між

молекулами у повітрі, бачила й самі атоми, що поробилися

ріденькою імлою… Це вперше вона спромоглася розгледіти

справжню форму реальності, що мріла зовсім близько, тільки

простягни руку…

Колись тут процвітала така цивілізація, яка була вище всього, що тільки могла уявити собі Елві. Розумні істоти, що зуміли

спроєктувати такі знаряддя, як протомолекула, як кільця. Вони

залюднили тисячу й навіть більше світів, підкоряли і час, і

простір, а нині їх не було. А оце — вона не мала ані тіні сумніву

— це є відбиток, слід лапи того потвориська, що їх повбивало.

— Отже, — заговорив Міллер, роблячи широкий, мовби

всеохопний жест своїми клешнями, — ти повинна назорити тут

щось, ні на що присутнє не схоже. Щось таке, знаєш, яке сюди

ніби не вписується.

Збентежена, Елві обернулася до нього й показала на ту

моторошну мару в центрі зали:

— Маєш на увазі щось отаке?

Міллер обернувся туди, куди вона показувала, водячи лінзами

своїх інопланетянських очей у всій складності свого механізму.

— Яке «отаке»?

— Оте. Що в самому центрі зали. Оте-о.

— Не бачу там нічого, — признався Міллер. — А на що воно

схоже?

— На око гнівного Бога? — відповіла Елві.

— О! — мовив Міллер, знов обертаючись до неї, і важкі

пластини роботячого його тіла заклацали й засичали одна проти

одної. — Ну, то це, либонь, воно і є. Добра робота! Молодця!

Розділ п’ятдесят третій. Голден

Коли Мертрі, прослизнувши у якусь щілину між

машинеріями, дійшов по залому до того вузенького

місточка, Голден уже чекав на нього на протилежному боці

котлована. Його пальці неначе випадково ледь торкалися

руків’я пістолета. Начальник сек’юриті КЕХ ледь кивнув

Голденові головою, а тоді пильно оглянув усе, що було довкола.

Кинув погляд у стометровий провал під ногами, а носаком

черевика

поторкав

язикоподібний

місток.

Повільно

обкрутнувся, підозріливо зазираючи в кожну щілину в тій

тісноті скупчених машин. Завершивши цей огляд, він знову

подивився на Голдена з безвиразною посмішкою, що не

означала нічого. Голден завважив, що його правиця зовсім

близько до його табельної зброї.

— Отже, ви прийшли сам-один, — констатував Мертрі. — Є ж

бо й кращий план: поставити когось одного на видноті, а самому

заховатися позад цілі.

— Це той спосіб, до якого вдаєтеся ви? — поцікавився Голден.

Намагаючись показати супротивникові, що й він здатен на таку

саму недбалу безжурність, капітан проробив це майже успішно.

— Воно спрацьовує, — відповів Мертрі, ще й головою

кивнувши. — І як оце-о веде туди, вниз?

— Я й сам хотів би це знати.

— Ну, що ж, — мовив Мертрі, майже непомітно стенувши

плечима. — Мені треба перейти на той бік і припинити

неподобство, яке ви, людоньки, там затіваєте. Доктореса Окойє

схильна думати, що ви збираєтеся розладнати оборонну систему

планети.

— Ага, — відповів Голден. — Таки збираюсь. Це можна назвати

порятунком людей.

Мертрі кивнув головою, але хвилю помовчав. Голден

вичікував, коли ж той вхопиться за свою зброю. Відстань між

ними — а чи ширина розколини — ледь сягала за п’ять метрів.

На такій дистанції не