Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

іно, зміщуючи

центр ваги на своїх шести членистоногостях. — Але одна з тих

двох справ мені видається трішечки важливішою.

— Та й мені, — мовив Голден, — але навряд чи ми з тобою про

одне й те ж саме. Елві, якщо треба, то ви врятуєте всіх, правда ж?

— Гм, — на те вона. — То й гаразд?

— Добре. Оце — детектив Міллер. Він загинув, коли Ерос

торохнувся об Венеру, а нині протомолекула зробила з нього

собі маріонетку.

— Напівавтономну, — підправив іно.

— Рада зазнайомитися з вами.

— Навзаєм.

— То гаразд, — мовив Голден. — Я йду, щоб дати цьому раду.

І, на подив і досаду Елві, Голден подався геть — тим самим

переходом, яким вона сюди прибилася. Іно-монстр значущо

прочистив горло, хоча вона майже не сумнівалася: ніякої

горлянки в нього немає. Отже, той звук був чимсь на взір

розмовної фігури: прийомчик такий.

— Жаль, що він так, — сказав інопланетяно-Міллер. — Та вже

як утелющиться, бува, в голову йому ідея, то не збалакаєшся з

ним.

— Та вже гаразд, — мовила Елві. — Отже… гм!

— Слушно: порятуємо всіх-усіх у цьому світі. Ходи за мною, дитинко. Чи й збіжиш ти за мною?

* * *

— То це є розподілена свідомість, — сказала вона, проходячи, слідком за Міллером, попід низькою аркою. Голова їй трохи

паморочилася, і то не просто від голоду. Фаєз загинув. Еймос

теж. І вона мала загинути. Бо опинилася в інопланетянському

світі. А наразі розмовляє з мерцем, що заліз у панцер

інопланетянського робота. Частина її, ота, що здатна відчувати

речі, відмерла чи то відімкнулася. Її серце обернулося німотою, що калатає в ній там, за ребрами, а коли — якщо! — воно й

повернеться, то вже годі буде вгадати, ким або чим буде вона

тоді.

— Ото тільки, що воно не є достеменно свідоме, — уточнив

Міллер. — Є тут такі вузли, котрі свідомі, але вони не

управляють цією точкою сполучення. Ані я не є, власне, одним

із них. Я є витвір, сконструйований на основі того загиблого

хлопа, ото тільки що заснували, зациклили мене надто щільно

на ньому, а був же він, мов який бульдог, коли порівняти з цією

проявою. Ну, десь наприкінці був таким.

– Отже, ти таки наділений свідомістю?

Іно-робот — ота шкаралупа, в яку вбрався Міллер, — здвигнув

плечима. Дивно було споглядати, як доладно вийшов у нього

той жест.

— Не знаю. Втім, видається мені, я неначе здаю свій тест

Тьюрінґа.

Елві обдумала це й кивнула головою.

— Тут є якась слушність.

— Отож я ніби… ну, триангулював — утрикутив — те місце в

просторі, де засіла та мертва цята. Якщо ви розумієте, що я маю

на увазі.

— Ну, звісно. Триангуляція. Я повністю це розумію, — сказала

Елві. — Отже. Тепер чотири.

— Чотири?

— Наша біосфера, місцеві організми, ті сутності, що створили

ворота, й ті сутності, що їх знищили. Чотири.

Міллер став перед якимсь швом у стіні й приклав до нього свої

клешні, але не зробив поштовху.

— Отут зайдемо? Колись це був один із чільних осередків

управління планетою. Щось на взір… щось мов нервовий вузол

абощо. Наскільки я спромігся вирахувати, мертва цята сидить

тут.

Він штовхнув. Стіна втяглася: не стільки ковзнула назад, як

змінила свою форму. А за нею відкрився широкий та високий

простір. Там зводилися, верства над верствою, одна над одною, сотні ніш, а в кожній — роботи, подібні Міллерові. Цяти

яскраво-блакитного світла кружляли-спіралили в повітрі, мов

світляки, й несли їх такі якісь повітряні потоки, яких Елві не

відчувала. А в самому центрі, плаваючи на метровій висоті

понад підлогою, було…

Вона відвернулася, спершись на Міллерів бік, аби відновити

рівновагу, а тоді знову змусила свої