Хіроакі Куромія - Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія

дискредитоване; так само й лібералізм, який довгий час вважали політикою панів, що, хай там як, абсолютно несумісна з робітничими виступами. (Серед робітників слово кадет означало «непристойний»)[412]. Меншовики, есери, більшовики, українські націоналісти і меншою мірою анархісти боролися за політичну гегемонію. (Коли царат упав, український націоналізм став на Донбасі політичною силою. Тут почали з’являтися такі гасла, як «Геть із нашої хати!» та «Геть з України жидів та кацапів!»)[413].

На Донбасі, як і всюди, вплив більшовиків таки зріс улітку та восени 1917 р.[414]. Наприклад, у Луганську на серпневих виборах до міської думи більшовики здобули 29 із 75 місць (есери — 18, група домовласників — 11, меншовики — 10 тощо)[415]. (Однак у Юзівці більшовики здобули лише 6 місць із 73, есери — 50, меншовики — 10, кадети — 5 тощо)[416]. На вересневих виборах до Луганської ради більшовики отримали 82 місця зі 120[417]. В Юзівці більшовики становили третину делеґатів до ради, значно збільшивши своє представництво: в липні була тільки жменька (5–6) з загальної кількості 200 делеґатів[418].

Політичне зростання впливу більшовицької партії на Донбасі відбивало втрату довіри до меншовиків та есерів в Україні й Росії[419]. Коли на Донбасі влітку з’явилася загроза «голодних бунтів», ради не змогли впоратися з продовольчою кризою, що поглиблювалася[420]. Переслідування більшовиків міліцією, керованою меншовиками та есерами, було не на користь меншовиків та есерів[421].

На листопадових виборах до Всеросійських Установчих зборів більшовики здобули перемогу, хоча й незначну, у змаганні з українськими національними групами (зокрема й українськими есерами і Селянською спілкою) та російськими есерами. 577 010 голосів, відданих у «найважливіших районах і промислових містах Донецько-Криворізького басейну» розподілилися наступним чином:

Більшовики — 186 543 (32,3%);

Українські національні групи — 132 604 (23,0%);

Російські есери — 107 917 (18,7%);

Кадети — 42 606 (7,4%);

Меншовики — 30 899 (5,4%);

Інші — 76 441 (13,2%).

У деяких містах більшовики виступили значно ефективніше, одержавши 48 відсотків у Луганську та 47 — у Юзівці[422]. Особливо значним був відрив більшовиків від меншовиків, есерів та українських націоналістів на вугільних шахтах (16 775, 362, 2043 та 889 голосів відповідно)[423]. Однак аж ніяк не ясно, наскільки повними є наявні дані по шахтах Донбасу, бо загальна кількість голосів становила лише 20 279[424]. Одна есерівська газета гірко нарікала, що шахтарі Донбасу, захопившись контрабандною горілкою та іграми, забули про свій «прямий громадянський обов’язок — голосування на виборах»[425]. За іншими даними, лише 5–8 відсотків шахтарів брали участь у різних організаціях[426]. Історики навряд чи погодяться з тим, що підсумки виборів відображали тогочасну диспозицію політичних сил на Донбасі.

Як виявляється, навіть там, де більшовики переважали, робітники не завжди йшли за ними. Наприклад, у Макіївці в жовтні повідомлялося, що «навіть найвпливовіша партія більшовиків втрачає значення в очах маси»[427]. На Донбасі загалом меншовики та есери й далі об’єднувалися, щоб чинити опір більшовикам. Наприклад, коли у жовтні 1917 року нарешті відбулося об’єднання шахтарів у профспілки, і то значно пізніше, ніж утворилися інші спілки, більшовики направили найбільшу делеґацію — сорок сім чоловік — на першу конференцію профспілок, але меншовики та есери разом виявилися численнішими — сімдесят вісім делеґатів. Меншовики та есери керували профспілками шахтарів аж до 1919 року[428]. 31 жовтня 1917 року Рада Юзівки схвалила резолюцію, яку запропонували меншовики-інтернаціоналісти і яка засуджувала більшовицький переворот у Петрограді, закликаючи до «однорідної демократичної влади»[429]. В деяких інших радах на Донбасі більшовики з великими труднощами захопили керівництво[430]. Оскільки жодна партія не могла керувати радами від імені робітників, делеґатів часто відкликали, ради переобирали[431]. Коли у січні 1918 р. більшовики розпустили Установчі збори, на «деяких рудниках, що ввесь час йшли за нами [більшовиками]», почалися заворушення. На мітингах багато робітників запитували, чому більшовики розпустили збори: «Ви ж самі провели вибори, а тепер розігнали»[432].

Незабаром після приходу до влади більшовиків шахтарі Донбасу відчули, що новий уряд позбавив їх «свободи, здобутої кров’ю 28 лютого 1917 року», яку вони поклялися ніколи не віддавати, присягнувши «дітьми, Богом, небом, землею і всім святим, що є для нас на землі». Арешт членів опозиційної партії, яких вистежувала нова влада, дав шахтарям підставу назвати більшовиків «жандармами революції»[433]. На Донбасі і далі поширювалися чутки про німецьке золото, яке начебто одержали більшовики[434]. З кінця 1917 року ситуація дедалі більше ускладнювалася через погіршення економічного становища. Нові більшовицькі керівники скоро стали не менш жорстокими, ніж попередні, і в скрутні часи викидали робітників на вулицю[435]. Деякі члени партії почали поводитися як диктатори, і ті, хто вступив до партії, дослухаючись до веління часу, тепер відвернулися від неї[436].