Андрій Анатолійович Кокотюха - Шлюбні ігрища жаб, Андрій Анатолійович Кокотюха

у бардачку. Басмач мав запасну обойму. В багажнику кинутої машини лежав нікому не потрібний автомат без магазина.

Оце й увесь арсенал, який вони могли протиставити озброєним до зубів хлопцям майора Харченка…

Гога кинувся на балкон, але одразу ж повернувся до кімнати з розгубленим виразом обличчя. Третій поверх. Не п’ятий, але ноги переламати можна. Виходу не було.

Басмач загнав у пістолет нову обойму. Останню.

— Просто так я їм не дамся! — процідив він крізь зуби.

— Я спалю ці чортові бабки! — заволав Стас, хапаючи рюкзак. — Я спалю їх до хрінової матері!

Шевель зняв свій «макаров» із запобіжника. Гога взяв зі столу наган. Кожен раптом зрозумів, що тепер буде бійка до останнього, на смерть.

Масивні двері, витримуючи удар за ударом, потрошку рипіли і готові були піддатися грубій силі. Басмач раптом голосно вилаявся і, відштовхнувши Стаса, вибіг на балкон, ледь не по пояс перехилився через бильця.

Фортуна вкотре посміхалася. Під кутом сорок п’ять градусів від балкона якийсь ідіот вивалив дві тонни піску. Для пісочниці у дворі начальник БМУ, що жив у цьому будинку, виписав самоскид гарного піску, але щось, як завжди, не спрацювало, і наступного дня після того, як вдячні діти мирно порпалися в пісочниці, у двір заїхав ще один самоскид, кузов якого наповнили на совість. Назад водій везти пісок відмовився: у нього наряд закрили, — і звалив вантаж прямо під першим під’їздом. Купа лежала вже третій місяць, спочатку ніхто не наважувався, вичікували: може, він потрібен комусь, а потім купа почала потроху танути. Але того, що лишилося, було ще досить.

— Всі сюди! — гукнув Басмач, котрий щоранку палив на цьому балконі і спльовував на пісок.

Одного погляду було досить, щоб зрозуміти, в чому справа.

Басмач перекинув ноги й тулуб через бильця, зависнув на руках на якусь мить, гойднувся в бік піску і розчепив пальці. Упав він удало, майже в центр купи.

— Рюкзак! — крикнув він.

Рюкзак упав поряд, а за мить на піску лежав Стас.

Басмач розпластався на піску. Йому хотілося закопатися у цю жовту сипучу купу, але очі вже запримітили більш придатну схованку — підвальне вікно на рівні землі. Він вужем сковзнув туди, і руки не встигли намацати порожнечу, як він уже впав і вивихнув кисть. Басмач ледь встиг відповзти — слідом гепнувся Стас.

Коли стрибав Гога, двері вже злітали з завіс. Шевель стрельнув у першого, хто кинувся в квартиру, той, ухиляючись від пострілу, втратив рівновагу і впав, об нього перечепився наступний. Утворилася купа мала. Не гаючи часу, Шевель стрибнув…

Він дуже поспішав, тому впав незграбно і відчув, як хруснула кістка лівої ноги. Біль прийшов пізніше, вже у підвалі…

Басмач навкарачки посунув темним коридором, завернув праворуч, вгледів смужку світла й поквапився туди. По дорозі йому двічі траплялися під руки скалки від розбитих пляшок, і обидва рази вони спорювали його долоні гострими гранями.

За Басмачем рухалися інші. Стас тягнув рюкзака і лаявся крізь зуби. Гога мовчав і сопів, постійно натикаючись на підбори Стаса, якому вантаж заважав пересуватися швидше. Ланцюжок замикав Шевель. Кожний рух викликав дикий біль у нозі, але він скреготав зубами і намагався не стогнати. Він не сумнівався, що реакція Басмача на його скарги буде негативною.

Світло йшло з брудного двійчастого вікна, котре виходило на протилежний бік будинку. Його нещодавно засклили і забили зсередини дошкою впоперек, аби ззовні потрапити до підвалу було складно. Праворуч і ліворуч від вікна йшли невеликі коридорчики. Один з них одразу закінчувався глухим кутом, інший — ще трохи повертав, і глухий кут був уже в невеличкій ніші-відростку.

Стас поставив рюкзак і обома руками рвонув на себе дошку. З другого разу вона піддалася, і Стас упав, стискаючи її в руках. Але віконні стулки були забиті наглухо загнутими цвяхами. Щоб відігнути їх, потрібен час. А часу нема.

Басмач садонув ногою по склу. Воно з веселим дзвоном бризнуло з-під носка.

Стаса осяяло несподівано. Це було одне з тих рішень, які приходять у критичну хвилину.

— Швидко туди! — уривчасто наказав він, киваючи на коридор з відростком, а потім почав руками виламувати рештки скла з віконної рами…

Вони забилися у маленьку нішу так щільно, що неможливо було навіть дихати. Шевелю хтось придавив скалічену ногу, і для нього не існувало нічого, крім болю. Через незручні пози їхні тіла й кінцівки затекли швидко. Якщо їх все ж таки знайдуть, ніхто не зможе навіть опиратися.

Кроки й голоси примусили кожного забути, що таке дихання. Переслідувачі, напевне, розділилися. У їхній бік йшло троє.

— Точно! Їм везе, блін!

— Втретє вислизають! Майорові це не сподобається!

— До чого тут майор? Мене самого вони вже дістали!

Вони були зовсім близько.

— Вікно! Сюди, хлопці!

Один з них висунувся у вікно. І вилаявся.

— Що там?

— А! Вони вискочили сюдою і тепер вже далеко!

— Глянь, ось дошка валяється! Чув, вона була ось так присобачена!

— От блін! Вони були тут хвилини три тому!

Промінь ліхтарика вперся у стінку прямо перед обличчям Гоги.

— Тут тупик, там теж глухо! Вони точно сюдою вискочили!

— Можна наздогнати! Давайте назад, я вилізу так!

Один з них поліз назовні крізь віконний отвір, двоє інших побігли доповідати. Їхні кроки поступово стихли…

Ворухнутися втікачі насмілилися через півгодини. А може, й через годину, через три: час для них у цей момент зупинився. Басмач вивалився з ніші, обережно підповз до вікна, глипнув ліворуч, праворуч, сказав:

— Пішли потихеньку… Наче спокійно…

Шевель вилазив останнім. Він не видавав себе до останньої хвилини, але, коли довелося ставати на ноги, він голосно зойкнув і осів на асфальт.

— Що? — коротко запитав Стас.

— Нога… Стрибнув не в тему… — голос Шевеля звучав винувато.

Час був саме обідній. Людей на вулиці було досить багато, і четверо брудних хлопців, що вилізли з підвального вікна, могли привернути увагу.

— Взяли його, швидко! — уривчасто звелів Басмач.

Стас усім своїм виглядом показував, що рюкзака він з рук не випустить. Басмач скреготнув зубами — йому доведеться виконувати власний наказ. Удвох з Гогою вони підхопили Шевеля під руки. Неподалік був тихий скверик з бюстом мореплавця Лазарєва у центрі, котрий, якщо вірити історії, якийсь час жив у місті. Вони посадили Шевеля на лавочку в глибині скверика, в тіні лип.

— Що далі? Скільки ми тут будемо стирчати? — запитав Стас.

— Хвилин десять-п’ятнадцять, — відповів Басмач. — Гога лишиться з ним і з рюкзаком. А ми підемо зловимо тачку. В місті я більше не лишуся. Хай собі Олежик поживе ще, я все одно