Андрій Анатолійович Кокотюха - Шлюбні ігрища жаб, Андрій Анатолійович Кокотюха

— Ти ж на Нінку грішив, — озвався Шевель.

— Пельку заткни! — гаркнув Басмач. — Усі винні! Ми тікаємо з міста.

— Куди? — Шевель не сподівався на милосердя товаришів і намагався триматися з покірливістю пасинка-утриманця.

— Подалі звідси! Вирвемося з міста — видно буде!

— Рюкзак буде зі мною, — бубнів Стас.

— Нічого не вийде, Стасику! — думка про те, що ці двоє можуть змитися з грішми, повернула Шевелю впевненість у собі. — Гого, не віддавай їм рюкзак! Вони повинні повернутися за нами!

— Вам я його теж не лишу!

— Не дурій! — Басмач стиснув лікоть Стаса. — Шефе, тримай його в себе. Не віддавай Гозі, в разі чого — стріляй! А сам ти далеко не втечеш, одноногий!

Стас неохоче віддав рюкзак. Шевель учепився в лямки мертвою хваткою, сховавши під його зеленим боком руку з пістолетом. Гога покрутив пальцем біля скроні. В нього й думки не було тікати з грішми, скориставшись відсутністю Стаса й Басмача і плачевним станом Шевеля. Але зараз йому дуже закортіло зробити це. Їм назло…

Машину ловили хвилин двадцять. Ніхто не хотів зв’язуватися з двома підозрілими хлопцями, один з яких — азіат, від яких всього можна чекати. Нарешті їм пощастило — непоказний, старенький «москвичок» гальмонув біля тротуарного бордюра. Водій, мужик років сорока, одягнутий у замусолену білу футболку з линялим написом «Sport», сині тренувальні штани, кеди і з джинсовою панамкою на голові, стурбовано запитав Стаса, який зазирнув у салон:

— Що у вас, хлопці?

— Пацан ногу поламав. Йти не може. До лікарні б…

— «Швидку» викликайте!

Басмач спокійно відчинив задні дверцята і вмостився на сидіння.

— Ви… Я не зрозумів…

— Пістолет він тримає справжній. З повною обоймою. — Стас здивувався власному спокою і байдужості. — Поїхали, дядя…

Поки Шевеля й рюкзак вантажили в машину, Басмач тримав пістолет у витягнутій руці, вперши дуло водієві у панамку. Коли всі нарешті вмостилися, він звелів:

— Рушай, друже!

— Куди їхати? — тихо запитав полонений.

— А куди їхав?

— На дачу… Відпустка в мене, — невідомо навіщо додав він.

— Нам по дорозі, — сказав Басмач.

— Виїдеш за місто — повернеш до дач, там є поворот на грунтову дорогу. Ти все зрозумів? — поцікавився Шевель.

Машина рушила з місця…

Басмач звелів зупинитися, коли вони достатньо заглибилися в ліс.

— Далі — пішки. Тут машиною не покатаєшся, нехай половлять нас, якщо є бажання.

— Ліс запалять, — похмуро сказав Шевель. — Як траву у прерії. Або як очерет, якщо хтось ховається.

— Нехай палять, — легко погодився Басмач і виліз з машини.

Інші наслідували його приклад. Тільки дачник-невдаха лишився за кермом.

— Чого розсівся! Викочуйся! — гаркнув Басмач.

— Так теє… хлопці… і може того… Поїду собі… Га?

Слова він добирав обережно, доводячи усім своїм виглядом, що його абсолютно не цікавить те, що відбувається, — він підвіз симпатичних хлопців і хоче їхати далі у своїх нікчемних справах.

— Поїдеш, поїдеш, вали на повітря!

Дачник виліз і скромно присів на капот.

— Добре, братани, — сказав Шевель. — Я на одній нозі далеко не застрибну. Давайте мою частку. Спробую прорватися на цьому «мерседесі», — він ляснув по даху «Москвича», об який обпирався рукою. — Петруні нема. Олежку лишили без грошей, зате живого. Хрін з ними — на чотирьох більше вийде!

— Що вирішимо? — голос у Басмача був якийсь дивний. Він колюче подивився на подільників.

І в цьому погляді кожен бажаючий міг прочитати, що все вже вирішене, що зайвих питань ставити не треба.

Пістолет вже став частиною руки Басмача. Рука ця плавно піднялася на рівень обличчя Шевеля. Він не встиг ані крикнути, ані рвонутися вбік, щоб хоча б на мить відстрочити свій кінець. Однієї кулі було досить, треба було берегти набої.

Шевель сповз на землю. Зламана нога підігнулася, але йому вже не боляче.

Басмач повернувся до дачника, що скам’янів від жаху.

Гога відвів очі. З убивством Шевеля він змирився якось дуже легко. Він — тягар. Але цього мужика можна просто зв’язати міцно й лишити тут…

Басмач натиснув на спускач. Пострілу не було.

Так буває. Особливо з пістолетами Макарова. Один дотепний офіцер сказав якось, що з цієї зброї навіть застрелитися без проблем не можна: коли лупиш з «Макарова», осічки можна чекати у будь-яку хвилину.

Для дачника осічка прозвучала як постріл стартового пістолета. Він зайцем рвонув з місця. Дві кулі, послані слідом, не наздогнали його. Басмач, розмахуючи пістолетом, кинувся за ним, але звідки тільки взявся той корінь! Здавалося, природа стала на захист ні в чому не винного дачника.

— Його не наздогнати! — закричав Стас. — Робимо ноги звідси, чуєш? Не до нього!

Біла футболка метляла вже далеко. Басмач вилаявся своєю мовою. Самолюбство його зачепили, але Стас правий — у них зараз важливіші проблеми…