Олег Говда - Пливе човен - води повен, Олег Говда

Ого! Я, звісно ж, не Шерлок Холмс чи інший майстер дедуктивного методу, що вміє помічати найдрібніші деталі та робити з них приголомшливі висновки, але теж полюбляв дивитися детективні серіали.

— Василю... — покликав неголосно. — Допоможи мені встати, будь ласка.

Націлений на риболовлю, козак здивовано озирнувся, але видно щось зметикував, бо нічого не сказав. Навпаки, допоміг піднятися і підтримав, коли я ступив до Тіпуна і торкнувся долонею чола розбійника.

— Ти чого, панич? — сіпнувся той. — Зовсім очманів?

Але Полупуд, схоже, вже призвичаївся, що мої дивацтва приносять зиск.

— Сиди тихо! — гримнув на керманича. — Ви, остолопи царя небесного, поняття не маєте, кого в полоні тримали. Петро Ангел — то потомствений ворожбит і характерник. Бачить минуле і те, що ще не збулося. Тому й напад ваш не вдався, що він заздалегідь приготувався. Та нащо я вам про те кажу? Самі бачили, як він став палити з обох рук, коли ви ще й голови на бортами підняти не встигли.

Все, звісно, було інакше, але кого цікавлять деталі, якщо сказано таким становчим тоном? Ось так і писалися літописи, за якими нащадки історію вчать і документами вважають.

— Тож, не смикайся, Тіпуне. Ворожбит знає, що робить. А як спитає що, навіть не думай крутити — навік онімієш.

Я не збирався затівати виставу, але після такої реклами, задкувати негарно. Назвався грибом, лізь у борщ.

— Бачу... — забубонів замогильним голосом. — Таємне бачу... Квод ліцет йові, нон ліцет бові! Темна вода во облецах, і Блаженні ниці духом... Зрада довкола заткала невід... Зік транзіт глорія мунді! Лист у лісі заховано, вовк уночі крадеться... Чорний ворон над стервом кружляє... Кров Ірода на чолі Давидовому... Трах-тібідох... трах-трах...

Нести подібну ахінею я міг би годинами, не складніше ніж на іспиті без підготовки відповідати на запитання. Головне впевнений тон і погляд. Не знадобилося, керманич зламався раніше. Завив дурним голосом і відсахнувся.

— Василю! Забери його! Заради всього святого! Не губи душу! Я все розповім! Богородицею клянусь, тіпун мені на язик...

А я що? Колгосп справа добровільна. Як сам, то й сам... Але не втримався. Нагнувся до вуха Тіпуна і виголосив трагічно:

— Послухай, нещасний, мудрість Піфагора Самоського! Бо саме він першим довів, що сума квадратів катетів дорівнює квадрату гіпотенузи... А тому, в усьому світі — навіть потойбічному — Піфагорові штани на всі боки рівні!

— Я не навмисне! Я сам хотів сказати! — заволав керманич. — Присягаю! Василю! Змилуйся! Там на носі, в одній з діжок... котра хрестом позначена. То не порох. Подивися... Але, я не збирався замовчати це. Лише хотів особисто кошовому розповісти. Аби дорожчу ціну за своє життя запропонувати. Клянуся честю Пресвятої Діви Марії! Тіпун мені на язик...

— Вірю... — керманич був нам ще потрібен. Так що вартувало поберегти його розум. А то скоро слину зі страху пускати почне і під себе ходити. Переборщив я трохи. Не врахував глибину забобонності тутешніх людей. А особливо тих, що і самі розуміють, наскільки грішні. Хто-хто, а вони в Пекло точно не квапляться. Здогадуються, що їх там чекає.

 Подіяло. Тіпун вгамувався, тільки очі витріщав і молитву шепотів. Решта розбійників теж перехрестилися, і тепер поглядали на мене з явним побоюванням.

Полупуд же тим часом пройшов на ніс байдака, відсунув кілька діжок, а одну взяв у руки.

— Є хрест... — промовив голосно. — Ось тільки відкривати мені щось не хочеться. Побоююся, як би прихована тут… таємниця весь байдак на друзки не рознесла.

Я глянув на розбійника. Тіпун помітно заспокоївся і не був схожий на людину, котра прощається з життям.

— Це навряд…

Полупуд подивився на мене і кивнув. Схоже, реноме провидця пристало до мене намертво. Як банний лист до… одного місця. Потім просунув кінчик ножа під обруч і став збивати його. А коли обруч поступився, підчепив кришку і відкрив бочівку. Заглянув всередину і здивовано звів брови.

— Ключ...

— Який ключ? — я не відразу зрозумів, що запорожець мав на увазі. А коли дійшло, Василь уже сунув руку всередину і дістав звідти величезний, як у всім відомого дерев'яного Буратіно, ключ.

На мить навіть здалося, що золотий. Але ні... Звичайний, бронзовий. Просто зроблений недавно і ще не встиг потемніти.

— А ось які двері він відмикає, не знаю, ось тобі хрест святий... — щиро перехрестився керманич. — Думаю, і Крук теж, тіпун мені на язик. Тільки той, хто отаману його вручив, і той — кому ми погодилися вантаж доставити.

— Це зрозуміло... — я підняв очі до неба. — Ну, що ж Іскандер-ага далеко, а ось свого Іуду, що бусурманам зброю і ключі шле, ми за вим'я неодмінно помацаємо.

Керманич, який давно забув, що вони самі перед грозою назвали ім'я замовника, тільки гикнув. А Полупуд навпаки, усміхнувся і простягнув ключ мені.

— Тримай, Петре. У тебе ціліший буде.

Ключ розмірами не поступався молоточку для приготування відбивних котлет, але, незважаючи на розміри, зроблений був вельми хитро. З такою кількістю, виступів, борозенок і отворів, що навіть мені, дуже далекому від слюсарної справи, стало зрозуміло: нічим іншим, крім нього, невідомий замок не відкрити. А якщо так, то приховував він щось дуже важливе... або цінне. Або — і те, і друге водночас!