Анна-Марі Слотер - Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю

Такі матері продовжують платити ціну, навіть коли їхні діти вже виросли. Енн Крітенден зазначає: через те що безробітні мами з діть­ми не отримують соціального забезпечення по виплаті кредитів або доступ до інших привілеїв соціальної безпеки, материнство — це «єдиний найбільший чинник ризику{153}, що призводить до злиднів у старості».

Жінки, у яких є привілей взяти перерву або вибрати більш гнучкий графік, щоб доглядати за дитиною, можуть відмовитися від підвищення та блискучих мрій, які супроводжували їх під час навчання в коледжі, університеті та на роботі. Бідні жінки, які одночасно виконують ролі і доглядальниці, і годувальниці, переживають набагато серйозніші випробування, шукаючи відповіді на запитання, як їм прогодувати сім’ю. Часто вони втрачають будь-яку надію на втечу від бідності, у якій вони виросли, та можливість забезпечити краще життя для своїх дітей. Хоча у цих жінок не подіб­ні життєві досвіди, кожна платить свою ціну заради любові до тих, хто потребує опіки.

Недооцінювання догляду за дітьми — це корінь глибокої проблеми, яка призводить до деформації та дискримінації у багатьох сферах американського суспільства. Коли ми розплющимо очі та змінимо фокус з жінок та роботи на змагання та догляд, тоді зможемо побачити нові рішення й нові варіанти, що відкриють двері розвитку та змінам.

Відновлення сестринства

Перші дні жіночого руху, який ми знаємо як «емансипацію жінок» на початку 1970-х, були частиною масштабнішої соціальної революції 1960–1970-х років. Гаслом жіночого руху було «визволення» від стереотипів, обмежень, п’єдесталів, дискримінації, сексизму, утиску, бюстгальтерів та корсетів — усього, що визначало упере­джені ролі для жінок. Молодь хотіла бути вільною від запровадженого в 1950-х конформізму з його сірими костюмами, ідеальними дружинами та нескінченною кількістю мартіні Mad Men. Афро­американці хотіли бути вільними від офіційної спадщини рабства. Сполучною ланкою була революція рівності, справедливості, миру і, понад усім, рівні права перед законом.

Жінок поєднало відчуття справжнього сестринства. Одним із перших завдань руху було визначити, що саме є сексуальним домаганням, після чого зробити це незаконним, посилити закони про зґвалтування та відвоювати право на власне тіло. Жінки можуть бути розділені за професійними вподобаннями, але незалежно від раси, етносу, класу та віросповідання можуть об’єднатися заради боротьби проти сприйняття їх як сексуальних об’єктів.

Глорія Стайнем — взірець нового фемінізму, яка змогла поєднати міні-спідниці, засоби масової інформації, здоровий глузд і керівництво, почавши з виступу у коледжі Вессар{154} на початку літа 1970 року, що став радше маніфестом, який виражав більш широке бачення проблеми, ніж те, за що боролися жінки. Вона назвала жіночий рух «революційним мостом між чорними та білими жінками», а також між «будівельниками та мешканцями передмістя, між мовчазною більшістю містера Ніксона та наляканою молоддю». Вона вважала, що жінки можуть об’єднати всі ці групи, тому що вони «сестри і мають чимало спільних проблем, а також здатні порозумітися між собою».

Позиція Стайнем досі надихає, але вона була надто самовпевненою навіть тоді. Чимало бідних небілих жінок ніколи не відчували своєї участі у цьому. Менш ніж через десять років після промови Стайнем, Еліс Вокер ввела ширший термін «вуманізм»{155}, який вміщував фемінізм, але був зосереджений більше на досвіді небілих жінок та пригноблених груп у цілому.

Через сорок років поняття сестринства втратило свою силу. Заможні, середньо забезпечені, з робочого класу та бідні жінки жили по-різному. Афроамериканки, латиноамериканки, азіатки, лесбійки, одружені, одинокі, демократки, республіканки, ті, що працюють, і мами, що сидять удома, — усі мали різний життєвий досвід і належали до зацікавлених груп, що переслідували різні цілі. Але кожна з них у різний спосіб відчувала дискримінацію стосовно догляду за дитиною, як і жінки по всьому світу.

Багаті та бідні

Мене критикують за те, що я привілейована, заможна, ліберальна, біла жінка, яка не здатна уявити життя більшості жінок Америки. Наприклад, дослідниця фемінізму Кетрін Роттенберг стверджує, що ідея «рівноваги» захищає привілейованих. «Від пересічної жінки{156} через нову жінку до супержінки», — пише Кетрін. «Нарешті ми можемо говорити про врівноважену жінку», мова йде про «знищення або вилучення більшості жінок». Роттенберг вважає, що ми приділяємо забагато уваги щастю та позивним наслідками і замало — «рівним правам, справедливості{157} або емансипації як кінцевій меті… фемінізму».

Сьюзан Фалуді, лауреатка Пулітцерівської премії та авторка класики фемінізму — «Удар у відповідь» та «До знемоги», переконана, що книжки на зразок «Включайся» та статті, як моя, що вийшла в Atlantic, — докази того, що ми залишили колективну битву за свободу жінок і зосередилися на особистому успіху вже привілейованих жінок, а також повністю погрузли в систему корупції. «Минуло понад 40 років{158} з часів «Dress for Success» та «Having It All» (жодна з них, до речі, не заснована справжніми феміністками), які збереглися з часів визволення та витіснили справжню феміністичну мрію змінити людське суспільство», — пише Фалуді. «Через сорок років ми спостерігаємо сумні наслідки провалу цієї мрії. Ми перейменували фемінізм на права жінок, які належатимуть системі, як раніше належали чоловікам».

Я згодна з тим, що сучасний фемінізм не об’єднує жінок заради початкового прагнення розширити соціальне перетворення. Я знаю і визнаю, що писала свою статтю для відносно заможних та освічених читачів. Проте чимало жінок, що писали мені з менш привілейованих середовищ, розповідали, що мій досвід та плани на майбутнє промовляли і до них також.

Таня Сокол Херрінгтон, яка працює з пожежниками, — приклад цього. Вона скаржилася, що не може отримати диплом коледжу, який потрібен для кар’єрного підвищення. «Як мати чотирьох дітей{159}, один з яких має проблеми зі здоров’ям, одружена з чоловіком, який працює на себе увесь день, я просто не знаю, як маю здобути вищу освіту, — пише Таня. — Я маю закінчену середню освіту та пройдені курси для пожежної служби в нашому місцевому коледжі. Мій чоловік хороша людина, але реальність така, що велика частина домашніх обов’язків падає на мої плечі».

Питання, як поєднати догляд за дітьми й особисті прагнення — спільне для нас обох. Заперечувати подібність цього досвіду — це заперечувати однакові цілі жінок з нижчим рівнем доходу. Кожна з нас має прагнення в галузі освіти та професійному житті, але також ми хочемо бути з тими, кого любимо. Кетрін Роттенберг та інші мають рацію, проте, коли ми зосереджуємося на рівновазі між роботою та життям, найперше маємо на увазі жінок, у яких є професійна кар’єра. «Баланс» — це розкіш,