Джин Філліпс - Королівство жахів

що це вона, бо в неї є груди, хоч і прикриті якимсь яскраво-пурпуровим металом — але ви переконуєтеся також у тому, що ці істоти погані, а солдати — добрі. І коли лейтенант скручує їй шию, ви радієте.

— Біжімо назад до озера, — сказав Марк, підтягуючи свої джинси. — Закінчімо петлю.

— Гаразд, — сказав Роббі.

— Цссс… — промовив Марк.

Ти радий, коли Гардінг усвідомлює, що їхня місія стримування пузатих істот зазнала невдачі. Стримування не досить. Бо пузаті істоти почали перетинати кордони джунглів і проникати в місто, яке не має назви, і лейтенант Гардінг зрозумів, що ці створіння можуть знищити все населення. Натомість потрібно знищити їх самих.

Пузаті створіння запевняють, що вони не завдають шкоди. Вони посилають балакучий контингент, трьох із них, у табір солдатів — їхнє пір’я та дреди майорять на вітрі — і вони вимовляють лише одне слово, яке, здається, вони знають, мир, мир, мир, і підіймають руки, але ж їхні руки — це зброя, хіба не так? Вони можуть убивати дотиком.

Гардінг носить із собою довгу голку й уночі біля вогнища починає проколювати водяні пухирі, що їх черевики натерли на його ногах. Він проколює голкою пухирі, й вони лопаються, й сукровиця витікає в пилюку на землі, й він ніколи не змінює виразу обличчя, коли знову взуває черевики. Згодом він штрикає голкою в шию пузатої істоти, знову й знову, й сльози скочуються щоками пузатої істоти, коли вона розпачливо кричить. Її сльози схожі на гній, коли вони падають на землю — різниці ніякої.

Пузаті істоти здаються тендітними. Це те, що Роббі найбільше в них ненавидить. Гардінг розумніший і сильніший, і він не проявляє слабкості. Ви повинні цим захоплюватися, хіба ні? Захоплюватися чоловіком, що не робить помилок. А якщо він їх і робить, то ніхто цього не помічає, і це справжній талант, правда ж?

Коли вони потурили його з CVS, він сказав їм, що запізнився на роботу, бо знову проспав свого будильника — і що він мав робити, коли його проспав? Його бос — зі своєю цапиною борідкою та своїм самовдоволенням, зі своїми шкіряними джинсами і своєю фальшивою британською звичкою знову й знову повторювати «Ну ж бо, давайте» — сказав, що будильник Роббі — не його проблема. Можливо, він мав слушність. Може, запізнюватися на роботу — це власна проблема Роббі. Що він міг вдіяти? Хіба він міг повернути назад те, що вже сталося? Думають, він спроможний винайти машину часу, повернутися назад і прокидатися вчасно? Протягом усього свого життя він ніколи не міг зрозуміти, чому його звинувачують за те, що поза його контролем. Чому його постійно кóпають за це? Він не може вплинути на те, що він так міцно спить. Він не може відповідати за те, що забув поглянути на свій спідометр й випадково проїхав зі швидкістю п’ятдесят миль на годину перед школою. Він не може контролювати, що він подав хибне замовлення, і йому принесли бекон-бургер замість бургера з чорною квасолею. Це сталося ненавмисне. Навіть якщо люди мають рацію, і він ледачий, грубий або егоїстичний — зрештою так воно і є, правда ж? Це генетика чистої води. Це не вибір. Але це не має значення, чи не так? Усім байдуже, що він намагається не бути таким.

Але Роббі все ж таки намагається. Він не Роббі. Він не той паскудний хлопець, який сьогодні покинув дім.

Ти що, осліп, медовий пиріжечку?

Пузаті створіння, найрозумніші мерзотники будь-коли створені, іноді думає він. Коли з них витікає кров, вона світло-рожева, й неможливо зрозуміти, чи це хибне освітлення, чи цей колір означає, що кров не людська. Кров розбризкується й капає на мох, і це схоже на деякі картини, що він їх колись задумав на вакаціях у Біблійній школі.

Це колір антибіотика, — сказав Марк того першого дня. — Ти коли-небудь застосовував амоксицилін?

І Роббі подумав, що й справді кров мала колір амоксициліну. Він пам’ятав його смак, солодкий, медовий і вишуканий. Він сказав Маркові, що йому подобається ця штука.

Тобі вона сподобалася? — запитав Марк, і він сказав, що ніколи не зустрів жодної людини, яка не сказала б йому, що смак у неї огидний. Марк розповів йому, як дитиною він спустився сходами посеред ночі й випив цілу пляшку цієї речовини.

Минуло багато часу, відколи Роббі спізнав те відчуття — що він такий, як і хтось інший.

Через якийсь час по тому його мати принесла їм миску з чіпсами Дорітос, нічого не кажучи, не дивлячись на них, і Роббі стало неприємно, бо він був упевнений, що вона знала, як він не хотів, щоб вона нагадувала про своє існування. То це якимсь чином зачіпало її почуття? І вона хотіла, щоб він відчув свою провину за це? Але потім він перехопив її погляд, кинутий через плече, й побачив, що вона всміхнулася. Вона дуже зраділа, що він знайшов собі друга. Вона відчула полегкість.

Але бувають часи, коли він її майже ненавидить. Але він ненавидить і себе за це, тож вони квити.

— Поглянь, котра година, — сказав Марк, переходячи на ходьбу й важко відсапуючись.

Роббі подивився на свого годинника, який він досі відчував незвично на своєму зап’ястку, але їм усім був потрібен годинник.

— Поглянув.

— Власне, він нам і не потрібен, — сказав Марк.

Вони майже підійшли до озера. Він побачив, як спалахували вогні, миготіли прегарні декорації Гелловіна.

— Так, — погодився Роббі.

— Усе, що нам треба зробити, — сказав Марк уже втисячне, — це перелізти через мур. Ми підемо стежкою попід ним, знайдемо темне місце, переліземо й опинимося на Черрі-стріт або на Гаверсі. Ми підемо до мого автомобіля й заберемося звідси. Ніхто нічого не знатиме.

Такий він Марк у горіховій шкаралупі — він хоче, щоб усе було легко. Він ніколи не хоче платити за свої вчинки. Якщо в класі треба написати твір, він ніколи не напише й сторінки й збреше, що в нього мігрень абощо, а проте нарікатиме, коли йому поставлять нуль, а от Роббі такий хлопець, який відсидить собі біля комп’ютера в лабораторії до 4:00 пополудні, але зможе написати не більш як дві сторінки, тобто п’ятдесят або шістдесят відсотків, і вони обидва зазнають невдачі. Але хто з них вчинив розумніше?

— А що потім? — запитав Роббі. — Поїдемо в Перу й вічно житимемо на пляжі?

— Перу не має пляжів, йолопе, — сказав Марк. — Ми робитимемо все, що заманеться. Ми повернемося додому і їстимемо піцу. Нам немає сенсу кудись утікати.