Джоан Роулінг - Кувала Зозуля, Джоан Роулінг

повернувся до буденності й поглянув на годинник.— Слухай, мені реально треба йти.

— Не проти, якщо я проведу тебе до машини? — спитав Страйк.

Вілсон теж висловив бажання приєднатися; Страйк заплатив за всіх трьох, і вони вийшли. На вулиці Страйк запропонував своїм супутникам цигарки; Вілсон відмовився, Коловас-Джонс узяв.

Неподалік за рогом, на Електрик-лейн, стояв сріблястий «мерседес».

— Куди ти повіз Дібі, коли той прилетів? — спитав Страйк у Коловас-Джонса, коли вони підходили до машини.

— Він хотів до нічного клубу, тож я його повіз до «Казарми».

— О котрій ти його туди привіз?

— Не знаю... о пів на дванадцяту? За чверть дванадцята? Він був дуже збуджений, сказав, що спати не хоче.

— Чому саме до «Казарми»?

— По п’ятницях там найкращі хіп-хоп-вечірки в усьому Лондоні,— пояснив Коловас-Джонс із легким смішком, ніби це всім відомо.— І, мабуть, йому там сподобалося, бо вийшов він аж о третій.

— Отже, ти повіз його на Кентигерн-Гарденз, а там поліція і все таке, чи...

— Я вже почув, що сталося, по радіо у машині,— відповів Коловас-Джонс.— І розповів Дібі, коли він сів у машину. Його помічники всі почали кудись дзвонити, розбудили начальство студії, почали домовлятися про інше житло. Йому забронювали номер у «Клариджесі», і я повіз його туди. Додому потрапив лише о п’ятій ранку. Увімкнув новини, дивися про те все по «Скаю». Просто в біса повірити не міг.

— Я все думав, хто міг сказати папараці, які чатували під будинком, що Дібі ще довгенько не буде. Хтось їх повідомив про це, і саме тому вони пішли просто перед Лулиним падінням.

— Що, правда? Не знаю,— відповів Коловас-Джонс.

Він ледь помітно прискорив крок і підійшов до машини раніше за супутників. Відімкнув дверцята.

— Макк мав багато багажу? Його завантажили в твою машину?

— Ні, студія ще за кілька днів відіслала все наперед. Він зійшов з літака тільки з ручною поклажею і десятком охоронців.

— Тобто возив його не тільки ти?

— Всього замовили чотири машини, але сам Дібі їздив зі мною.

— Де ти чекав на нього, поки він був у клубі?

— Просто запаркував машину і чекав у ній,— відповів Коловас-Джонс.— Неподалік Ґласгаус-стріт.

— А інші три машини? Ви разом стояли?

— Друже, у центрі Лондона не знайти чотирьох порожніх паркомісць в одній точці,— мовив Коловас-Джонс.— Гадки не маю, де стояли інші.

Тримаючи дверцята з боку водія відчиненими, він глянув на Вілсона, тоді на Страйка.

— Яке це все взагалі має значення? — спитав він.

— Просто цікаво,— пояснив Страйк,— як воно все влаштовано, коли ти з клієнтами.

— Збіса нудно,— відповів Коловас-Джонс, раптом роздратувавшись,— ось як воно влаштовано. Робота водія — це головно чекати.

— Ти ще маєш ключі від підземного паркінгу, які дала тобі Лула? — спитав Страйк.

— Га? — перепитав Коловас-Джонс, хоча Страйк ладен був заприсягтися, що водій його чудово розчув. Його роздратованість тепер була неприхована і спрямована не лише на Страйка, а й на Вілсона, який, повідомивши про акторство Коловас-Джонса, тільки слухав і мовчав.

— Ти ще маєш...

— Так, я почув. Я досі вожу містера Бестиґі, ага? — відповів Коловас-Джонс.— Так, усе, треба йти. Дерику, побачимося.

Він відкинув недопалок на тротуар і сів у машину.

— Якщо згадаєш ще щось,— мовив Страйк,— скажімо, ім’я подруги, з якою Лула зустрічалася у «Вашті», набереш мене?

Він передав Коловас-Джонсу візитівку. Той саме пристібався й узяв її не дивлячись.

— Чорт, запізнюся.

Вілсон на прощання махнув рукою. Коловас-Джонс грюкнув дверцятами, ревнув мотором і з насупленим обличчям здав заднім ходом.

— Він трохи поведений на зірках,— пояснив Вілсон, ніби вибачаючись за свого молодого приятеля; машина вже від’їжджала.— Обожнює їх возити. Хапається за всі замовлення, де є знаменитості. Він кілька років мріяв знятися у Бестиґі й дуже розлютився, коли йому не дали ту роль.

— А що за роль?

— Наркоторгівця. У якомусь фільмі.

Разом вони рушили у напрямку станції, проминувши зграйку чорних школярок у синіх картатих спідницях. Глянувши на прикрашене намистинами довге волосся однієї з дівчат, Страйк подумав про свою сестру Люсі.

— Бестиґі так і мешкає у вісімнадцятому будинку? — спитав Страйк.

— Авжеж,— відповів Вілсон.

— А хто в інших двох квартирах?

— Другу зараз винаймає якийсь український брокер з дружиною. Третьою цікавився один росіянин, але досі не зробив заявки.

— А не можна,— спитав Страйк, обходячи крихітного чоловічка у каптурі та з бородою, мов у старозавітного пророка, який став у них на дорозі, висолопивши язика,— якось мені потрапити в будинок?

— А, без проблем,— відповів Вілсон по паузі, кинувши погляд Страйкові на ноги.— Тільки набери. Але треба, щоб Бестиґі не було вдома, сам розумієш. Він людина скандальна, а я не хочу втратити роботу.

8

Усвідомлення того, що в понеділок він знову буде в офісі не сам, надало Страйковій самотності у вихідні певної пікантності — вона уже не дратувала, а здавалася приємною. Можна було не ховати розкладачки, не зачиняти дверей між приймальнею і кабінетом; можна було справляти потреби, не думаючи про пристойність. Згидившись штучним цитрусовим запахом освіжувача, Страйк спромігся відчинити вікно у намертво зафарбованій рамі у себе над столом, і свіжий прохолодний вітерець обдмухував затхлі кутки обох тісних кімнат. Не бажаючи слухати альбоми й треки, що могли повернути його до радощів і мук стосунків з Шарлоттою, Страйк увімкнув на повну гучність Тома Вейтса, вклавши диск у маленький плеєр, якого уже не сподівався побачити, але той виявився на дні однієї з коробок, принесених від Шарлотти. Страйк поставив переносний телевізор з лапатою кімнатною антеною; склав ношений одяг у чорний мішок для сміття і відніс у пральню за півмилі від офісу; повернувшись, розвісив сорочки й білизну на мотузці, яку натягнув під стіною у кабінеті, а о третій сів дивитися матч «Арсенал» — «Сперс».

Виконуючи всі ці буденні дії, він відчував присутність привида, який не полишав його протягом перебування у лікарні. Привид чатував у кутках обшарпаного офісу; його шепіт вчувався Страйкові щоразу, коли той не був зосереджений на конкретному завданні. Привид закликав його виміряти глибину власного падіння; усвідомити свій вік, своє каліцтво, розбите особисте життя, статус безхатька. Тридцять п’ять років, шепотів привид, а тобі нема чого пред’явити, крім кількох картонних коробок і величезного боргу. Привид спрямовував його погляд на бляшанки пива у супермаркеті,