Тоні Джадт - Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт

про антифашистські демонстрації в лондонському Іст-Енді наприкінці 1930-х. Розповідав, як комуністи-організатори посилали людей шукати фашистів і битися з ними, а самі йшли в кав’ярню чекати результатів. У цьому контексті комуністи були людьми, які посилають робітників гинути во своє ім’я, а потім пожинають вигоди. Тому я доволі несправедливо звик сприймати комуністів-організаторів як циніків і боягузів. То було звичне бачення серед членів Соціалістичної партії Великобританії 1940-х років, куди належала більшість батькових політичних знайомих. Утім, у 1960-х батько і багато його сучасників із СПВБ перейшли на своєрідну риторику розчарованих марксистів, яка могла пояснити що завгодно і водночас викрити всіх інших — конформістів і запроданців. Тож мій підлітковий ентузіазм, коли Лейбористська партія нарешті перемогла у виборах 1964 року, вдома охолодили відром води: мовляв, від тих годі чекати чогось доброго.

Моя мати ставилася до батькових ідей і політичних переконань десь так — із певними поправками, — як Геда Марґоліус Ковалі писала про ілюзії свого чоловіка у книжці «Під жорстокою зорею», незрівнянних мемуарах про життя в комуністичній Чехословаччині: чоловіки обманюються, самі собі надумують історії та вірять в абстракції, натомість ми, жінки, бачимо все чітко. Утім, можливо, шлюб Ковалі з чесько-єврейським комуністом Рудольфом Марґоліусом[20] був інтимнішим за шлюб моїх батьків. Навіть після показового суду і смертного вироку 1952 року Рудольф під час останньої зустрічі сказав дружині, що вона чудово виглядає.

У 1968 році, коли марксизм дістав останній шанс у європейській політиці, я навчався в Кембриджі. На відміну від декого з моїх друзів, я не перебував в авангарді подій і не відігравав лідерської ролі. Якщо мене в ті роки щось лютило, то це війна у В’єтнамі: це було загальне обурення. Я брав участь у великих «в’єтнамських» демонстраціях пізніх 1960-х: дуже добре пам’ятаю славетний марш на Ґровенор-сквер і не вельми переконливий напад на американське посольство. Також я брав участь у зустрічах і мітингах у Кембриджі й Лондоні. Однак це відбувалося в Англії — зараз поясню, що це означає.

Я був у Кембриджі на демонстрації проти Деніса Плі, міністра оборони від керівної Лейбористської партії: у той період лейбористи, принаймні загалом, підтримували війну Ліндона Джонсона. Після кембриджської лекції Гілі їхав у своїй машині на південь по Трампінґтон-стріт. Поруч бігло багато студентів, серед них і я. Ми підстрибували і кричали, а мій приятель Пітер Келлнер[21] навіть вистрибнув на авто й гамселив по даху. Машині, звісно, вдалося втекти, а ми опинилися у протилежному кінці вулиці, майже не встигаючи на вечерю в коледж. Тож ми побігли назад до середмістя. Поруч зі мною опинився один із полісменів, покликаних наглядати за демонстрацією. І поки ми бігли, він повернувся до мене й запитав: «Як вам демонстрація, сер?». А я, не вбачаючи в цьому питанні нічого дивного чи абсурдного, повернувся до нього й сказав: «Здається, дуже непогано вийшло, правда?». Далі кожен побіг своєю дорогою. Так революцій не роблять.

Навесні 1968 року я таки поїхав до Парижа, і там мене — як усіх — змело хвилею. Однак завдяки решткам свого соціалістично-марксистського формування я інстинктивно не довіряв поширеному у Франції уявленню, ніби студенти тепер можуть бути революційним — а навіть головним революційним — класом. І хоч як мене вражали страйки на «Рено» та інші тогорічні захоплення підприємств і установ, я не міг цілком поділяти захват Дані Кон-Бендітом і гаслом «Під бруківкою пляж!».

Тієї осені різницю між лівою політичною боротьбою і просто собі студентським активізмом для мене вперше увиразнив історик Ерік Гобсбавм. У 1968 році я був секретарем Історичного товариства Кінґс-коледжу; чимало років до того Ерік теж обіймав цю посаду. У багатьох важливих аспектах він був справжнім, відданим представником Кінґс: цей коледж, де він навчався в 1930-х і викладав до середини 1950-х, у деяких життєвих сферах означав для нього не менше, ніж Комуністична партія, з якою Гобсбавма асоціюють значно сильніше. Він приїхав у Кінґс і виголосив вишукану політичну проповідь, де непрямо висміяв тогочасну революційну молодь і перевернув знану Марксову одинадцяту тезу про Фоєрбаха: насправді інколи річ не так у тому, щоб змінити світ, як у тому, щоб його зрозуміти.

Це зачепило за живе: мене завжди приваблював Маркс-аналітик, політичний коментатор, а не революційний провісник. Якби мене попросили порадити студентові один есей, щоб оцінити талант Маркса і водночас ухопити головне послання, думаю, це було б «Вісімнадцяте брюмера», а за ним, може, «Класова боротьба» і «Громадянська війна у Франції». Незважаючи на слабкі місця його ширших теоретизувань, Маркс був геніальним полемістом. Тому дискусії 1960-х років між прибічниками «молодого» і «старого» Маркса, філософа відчуження і теоретика політекономії, здебільшого лишали мене незворушним. Для мене Маркс завжди й насамперед був оглядачем політичних подій і соціальної дійсності.

Почнімо з давніших політичних марксистів — теоретиків, партійників і партійниць межі ХІХ-ХХ століть. Ці люди читали Маркса й одні одних, усі разом плекали щиру надію здобути владу шляхом революції, загального страйку чи, може, навіть (хоча це була суперечлива позиція) виборів. То був період Другого Інтернаціоналу, 1889–1917 роки, тобто приблизно від смерті Маркса (1883) до Ленінової революції. Ці люди інтелектуально належали до еліти, часто мали університетську освіту, володіли філософською мовою свого часу. Загалом вони були доволі впевненими в політичній діяльності, не лише в сенсі простого переконання, що час на їхньому боці, а й у думці, що вони розуміють порядок речей. Крім того, вони були розгнівані й уміли пояснити свій гнів — на відміну від, скажімо, інтелектуалів нашого часу, які зазвичай або розгнівані, або зрозумілі, а те і те — рідко.

Чітко окреслене політичне покоління і чіткий обрис політичних партій. Згадаймо, як виглядала лондонська Соціал-демократична федерація на чолі з Генрі Гайндманом; злет соціал-демократів у Німеччині під проводом Вільгельма Лібкнехта, Авґуста Бебеля, Карла Каутського та Едуарда Бернштайна; головування Жана Жореса у французькій партії; не забудьмо й італійців, голландців, бельгійців, поляків і, звісно, росіян.

Звідки вони взялися? То було перше справді пострелігійне покоління. Відступімо покоління назад — і опинимось у вирі дискусій довкола Дарвінової теорії, християнського соціалізму та релігійного відродження доби пізнього романтизму. Чимало з цих людей, за їхніми ж словами, дозрівали як політики й мислителі у світлі ясної заграви того, що Ніцше назвав би смертю Бога. Річ не тільки в тому, що вони не вірують; для них питання віри вже не є найважливішим. Як євреї після емансипації, французькі католики-антиклерикали чи номінальні протестанти — соціал-демократи Північної Європи, вони послуговуються давнішими, чіткими,