Ясміна Лав - Поцілунок під забороною, Ясміна Лав

Глава 14

 Сиджу тихо, наче мишка, опустивши очі на чорний, гумовий килимок під ногами. А в душі плескається гидкий осад від того, що почула.

Роман тисне на газ і ми покидаємо територію навчального закладу, а я все ще перебуваю у напівлежачому положенні. Відчуваю погляд хлопця через кілька хвилин, але він мовчить, і я також.

Тишу салону розрізає музика, яка доноситься з динаміків. Але я чую тільки пекучі слова хлопця.

Не можу зрозуміти, чому мене так зачіпає його ставлення до мене. І взагалі, що в нього на думці?

В один день принижує, в інший — цілує. Що це?

Автомобіль зупиняється, і я нарешті підіймаю очі. Ми на заправці.

Роман виходить і йде до будівлі, а я спостерігаю, як молодий чоловік допомагає нам заправити авто.

За хвилину хлопець повертається. Сідає на своє місце та ставить біля моєї руки картонну високу склянку з пластиковою кришечкою.

Салон автомобіля наповнюється запахом ароматної кави. Монастирський тримає в руках такий же і робить з нього кілька ковтків.

— Випий, а то виглядаєш втомленою, — кидає у мій бік Роман, киваючи на напій.

Але я мовчки знову опускаю очі. Минає хвилини зо три, і машина рушає. До самого дому я не рухаюся. А щойно заїжджаємо в двір, покидаю авто, не дивлячись назад.

У будинку знову тільки прислуга. Мама з дядьком Андрієм у видавництві. Щоб поїхати в подорож, їм потрібно закінчити всі нагальні справи. Це з радістю в голосі розповідає мама, коли я набираю її номер.

— Доню, до вихідних нам потрібно ще поїхати по сукні. Ти ж мені допоможеш із вибором?— відчуваю, як жінка усміхається.

— Звісно.

Навіть мій настрій покращується. І це не лише через шопінг, а й тому, що зможу побути разом із мамою.

Попрощавшись з нею, йду до ванної.

Вирішую нанести на обличчя нову маску, яку мені підігнала недавно Олька. Я не дуже люблю таке, але подруга так хвалила цей засіб. Та й займатися нема чим, а покидати кімнату немає бажання.

Тому вмиваю обличчя і тоненьким шаром покриваю світло-зеленою жижою, яка пахне досить приємно, чимось солодким.

Закінчую та дивлюся у своє відображення.

— Господи, на болотне чудовисько схожа, — хіхікаю та прямую у кімнату, одягнувши поверх короткою бежевої піжами легкий халат.

Зав'язую поясок, підіймаю очі й здригаюсь.

На моєму ліжку сидить Роман. Навіть не сидить. Він розлігся і нишпорить у моєму планшеті.

— Якого біса ти тут забув?

Мене вибісив навіть не стільки факт того, що хлопець зайшов знову в мою спальню, скільки те, що насмілився брати мої особисті речі.

Роман повільно підіймає на мене погляд і різко сідає.

— Боже, що це з тобою? — мало не викрикує хлопець.

І я згадую, що зараз моє обличчя схоже на кікімору. Чорт! Мало мені було насмішок, то ще додадуться нові — щодо вигляду.

— Йди звідси, — кажу суворо, підходжу і забираю свій планшет, жбурляючи його в шухляду тумбочки.

— А я ще в машині помітив, що з тобою щось не те. Зараз бачу… — тягне хлопець, придивляючись до мого обличчя.

— Це маска. А зараз вийди.

— Сподіваюся, ця гидота відмивається, — хіхікає Роман.

— Якщо навіть не змиється, то це тебе точно не буде стосуватись.

Проходжу повз хлопця і відчиняю двері кімнати навстіж, показуючи таким чином йому на вихід.

— Усе, усе. Я бачу, що квапитись ти не збираєшся. Тому йду.

Він підводиться і робить два великі кроки, зупиняючись біля мене.

— Змий це, — серйозно вимовляє хлопець і йде, зачиняючи за собою двері.

Ось тільки він мені ще не вказував, що я повинна робити. Дивлюся на себе в дзеркало та закочую очі. Жах.

Ця гидота в'язка застигла, а колір змінився на блідо-коричневий.

Виглядає моторошно.

Хочу змити все зараз же, але зупиняюся, згадавши тон Монастирського. На зло йому сідаю на ліжко та вмикаю серіал.

Минає близько пів години, і мій телефон починає дзвонити. Номер невідомий.

— Алло, — тихо приймаю виклик.

— Оскільки вранці ти не дуже була в дусі, я вирішив спитати у тебе ще раз. Можливо, ти захочеш сходити зі мною повечеряти, — засипає мене словами Павло, викликаючи сміх.

А ще мені справді дуже приємно. Не зважаючи на слова Романа, хлопець мені зателефонував.

— Я думаю… — зависаю з усмішкою та дивлюся на двері.

— Я тебе приведу назад через дві години. Повечеряємо, і нічого зайвого. Обіцяю, — перебиває він.

— Я думаю, що повинна погодитися, — кажу схвально і чую гуркіт у телефоні.

— Юху! — викрикує Павло, і я не стримую смішок, який виривається назовні.

— Коли ж мені починати збиратися? — питаю, підіймаючись із ліжка та йду до шафи.

— Я буду за пів години у будь-якому куточку міста.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍