Надія Борзакова - Красуня та чудовиська, Надія Борзакова

- Тому що тут ще щонайменше десяток хлопців, які змінюються, а ти весь час на ногах, - посміхнулася я.

- Мені нормально, - відмахнувся хлопець.

- Алексе, моя зміна скоро закінчиться ... Я хотіла б декуди з'їздити, - він насупився, і я поспішно додала, - не сама, звичайно.

Хлопець погодився, але все одно залишався настороженим через дивне прохання поїхати до річки. Однак ми поїхали вдвох, решту охорони він не взяв. Вгадав моє бажання побути на самоті і здійснив його, як міг. Хоча не мав. Хоча йому може за це гарненько влетіти. І всеж...

Даремно я вважала, ніби Алекс поряд зі мною виконує лише розпорядження Вадима. Ще одне "даремно"...

Коли я піднімалася на невеликий місток, Алекс ледве стримувався, щоби не схопити за руку.

- Я топитися не збираюся, Алексе, - посміхнулася я, - всього лише попрощатися.

Він кивнув і відійшов убік.

Я так і не дізналася, де могила Джейка, чи існує вона взагалі. І прийти попрощатися було просто нікуди, але, зрештою, не так це важливо. Наявність якогось конкретного місця все одно не змінила б того, що його більше немає в живих. Що він частинка мого серця, яка вічно його пам'ятатиме і оплакуватиме. А решта серця належить тепер іншому. Я приїхала сюди – до води, такої схожої на час, що невпинно спливає і не повертається. Якась ритуальність, та й нехай.

Я зняла з пальця обручку. Діамант блиснув у променях сонця, що вже піднялося з річки, і засяяло на синьому-синьому небі. Такому самому, як були його очі.

- Прощавай, - прошепотіла я і кинула обручку у воду.

*******

Серце пропустило удар, коли побачила машину Артура у дворі. Того моторошного вечора він поїхав, вранці я вирушила на роботу на добу… Тільки зараз у голові постало питання, де він провів увесь цей час. Де та з ким.

- Ти якогось хера телефон не береш?! - тільки-но Алекс відчинив вхідні двері, до нас кинувся Вадим.

Начальник охорони Артура який зазвичай був майже настільки ж незворушний, як бос, зараз палав праведним гнівом.

- Вас усі шукають уже!

- Вибач, Вадиме, мережа не ловила, напевно, - незворушно промовив Алекс.

- Це Артур тобі бошку знесе так, що не зловиш...

- Це я попросила, щоб тільки Алекс супроводжував мене, - Вадим перевів на мене погляд. - А Артуру перекажіть – якби телефон був і в мене, то додзвонитись було б простіше. Або це я зроблю. До речі  де він?

Якщо потрібно зателефонувати – наприклад, мамі з татом, що я робила досить часто, то використовувався «робочий» телефон Алекса. На нього ж дзвонили пацієнти та колеги. Алекс приймав виклик і передавав слухавку мені.

  -У кабінеті, - коротко кинув Вадим. Витрачати на мене зайві слова він, мабуть, вважав нижче за свою гідність. - Ходімо, - махнув рукою Алексу, і той пішов за ним, залишивши мене в тиші величезного будинку. Але та змінилася шумом бесіди, що велася на підвищених тонах, коли я наблизилася до кабінету Артура.

- … але щоб з її голови жодна волосинка…,- він замовк, коли обернувся і побачив мене в дверях. Перервав з'єднання та відкинув телефон. Той голосно стукнувся об підлогу, може й розбившись. Двері за спиною гримнули ще сильніше, а я майже не звернула уваги, адже вона вся була зосереджена на Артурі. На моторошних саднах на обличчі, розсіченні на лівій вилиці, яке було абияк заклеєне пластиром, що вже просочився кров'ю. Та хто ж його так…

- Елізо! - він стрімко опинився поруч, - пробач мені! Пробач, я не мав права забирати твоє кохання…

Опустився на коліна, а його погляд – моторошний, сповнений розпачу, не відривався від мого обличчя. Не просив ні про що, попри слова, а просто безоднею розпачу темнів на розбитому обличчі.

- Артуре, я…

- Я хотів, щоб ти була поруч, - він опустив погляд у підлогу і схопився за мої руки. - Чхати, якою ціною... Я не розумів... Ніхрена, поки сам не відчув це довбане почуття. Не зрозумів, як воно жити з зводячим з розуму страхом втрати сенсу життя. Сама лише думка, що ти… А я змусив тебе пройти через все це, - він зітхнув, - Елізо, те, що я наговорив тобі вчора – все не так. І ніколи не було. Я просто…

Кожному з нас доводилося вибачатися і прощати. У мене це майже завжди були якісь дрібниці – з тих, що здаються глобальними, коли трапляються і втрачають сенс, згодом. І тому зараз – уперше в житті я по-справжньому відчула, що означає пробачити. Вже стільки разів вилікувавши тіла, зрозуміла, як це вилікувати душу. Його та свою.

Ковзнула на підлогу навпроти Артура, обережно обхопила долонями його обличчя, змушуючи подивитися мені у вічі.

- Я пробачила тобі - «це довбане почуття», яке він так і не наважився назвати, світилося зараз у сірих очах. - І соба…. Мабуть. І ти повинен.

Він засміявся. Хрипко, надтріснуто. Сміх перейшов у кашель, і він схопився за ребра.

- Що з тобою сталося? - я обняла його за плечі, поклала долоню на груди. - Хто…

- Це дрібниця, - прошепотів, перевівши подих, - Єдине, що важливо - мені невідомо чому сьогодні щастить, - гірко посміхнувся, - і я не втрачу це. Точніше, спробую не втратити. Елізо, мені ніколи не заслужити те, що ти просто так подарувала….

- Не просто. Я розумію причини твого вчинку – цього та інших. І я намагаюсь зрозуміти тебе.

- Краще не треба.

- Кому краще – мені чи тобі? - він раптом зблід - так, ніби фарба хвилею схлинула з обличчя, - Артуре! Просто дихай і…

Слова застрягли у горлі. Ті ж самі, що я колись казала йому…

- Підвестися можеш? - він кивнув, різко відштовхнувся від підлоги і став на ноги. Хитнувся, але я продовжувала тримати його за плечі, допомагаючи встояти на ногах.

- Давай потихеньку. Тримайся за мене, - чоловік і не думав слухатися, але хоч не прибрав руку, що виявилася на моєму плечі. Ми без пригод здолали сходи, дісталися його кімнати. Посадивши Артура на ліжко, я збігала до себе за медикаментами і взялася обробляти рани. Наклала шви на вилицю - без них було не обійтися.