Олена Тодорова - Хочу тебе кохати, Олена Тодорова

- Досить клястися. Зрозумів, що не можна, - кидає і відходить. - Із ким ти поїдеш? З матір’ю? Відвезу вас, - пропонує, як зазвичай, грубуватим тоном, але дивиться так, немов це прохання.

Немов дуже хоче, щоб я погодилася...

- Ні, не варто. Мама вже погодилася поїхати з Чарушиним.

Знову стискає щелепи. Відводить погляд, перш ніж я встигаю щось зловити в його очах. І добре... Я й без того насилу дихаю.

- Гроші матері віддай, - виштовхує тим же холодним тоном, від якого по шкірі тремтіння летить. - Я все одно назад не прийму. Навіть якщо ти зіскочиш.

Розвертається і йде, а мені раптом доводиться давити всередині бажання його не просто гукнути... Бігти слідом підмиває.

Навіщо?

Залишок дня не можу викинути Бойку з голови. Сто разів прокручую кожну фразу і воскрешаю кожен погляд. Навіть у клініці, де варто було б слухати, що каже лікар, думаю про Кіра. От що за напасть?! Адже все вже було нормально. Поки він знову не з'явився в моєму житті! Або я в його... Може, я теж незручна. Тоді навіщо він усе це робить? Ненормальний.

Увечері мама йде, а я все продовжую маятися. Навіть подумую зателефонувати Бойку. Але, щойно уявляю, що він приїде, і все трапиться, фізично погано стає! Не в тому сенсі, що погано... Навпаки, занадто сильне хвилювання охоплює. Просто трясе мене. Але ж це тільки думки! Що буде, якщо я дозволю йому до себе доторкнутися? Та не просто доторкнутися... Якщо я дозволю йому все? Чи буде це так само приємно, як того вечора, про який я собі забороняю думати?!

Ні, не можна... Не можна!

Мало мені переживань, Кір ще бере і пише!

Mr Бойко: Усе нормально?

Варвара Любомирова: Так. А в тебе?

Mr Бойка: У лікарні що?

Варвара Любомирова: Ааа... Так, усе нормально! Бувай!

Начхати, який це має вигляд. Я... засмучена.

Mr Бойка: Не «бувай». День назви.

Mr Бойка: Крім суботи.

Варвара Любомирова: А що ти робиш у суботу?

Mr Бойка: Зайнятий.

Варвара Любомирова: Сьогодні четвер. Завтра я знову в лікарню. А в неділю буду весь день готуватися до іспиту. Бувай!

Mr Бойка: Не «бувай». Підготуйся до іспиту в суботу.

Варвара Любомирова: Я під тебе підлаштовуватися не збираюся!

Він не відповідає. Довго. Я йду на кухню, ставлю чайник, дістаю заварку, намазую булку маслом, заливаю в кухоль окріп... Відповіді все ще немає.

Дрібний єхидний їжачок: Бувай!

Очі натуральним чином на лоб лізуть, коли бачу скріншот листування, який Бойка мені люб'язно пересилає. "Дрібний єхидний їжачок" значиться біля фотографії, на якій я з важливим виглядом тримаю кубок після перемоги в кіберспортивному турнірі.

Поки я чекала на відповідь, він, чорт забирай, хакнув мій акаунт на фейсі!

Дрібний єхидний їжачок: Зараз же поверни назад! І вийди нафіг з мого профілю! Інакше я зламаю твій!

Mr Бойка: Це що?

Знову скрін. Цього разу моє листування з хлопцем із групи. Це було минулого тижня. Він кликав погуляти. Я ввічливо відповіла: "Можливо, пізніше. Зараз зайнята".

Сволота! Яке він має право?!

Поки я, пихкаючи від злості, набиваю "братцеві" пекельне послання, телефон починає дзвонити.

- Зовсім знахабнів? - вигукую в трубку.

- Чару я ще можу терпіти, - жорстко частить Бойко у відповідь. - Щодо цього виродка кажу одразу: підеш із ним кудись, я його вб'ю.

- Що? Не смій мені вказувати!

- Я, матір твою, тебе попередив.

- Ти такий самий псих, як і твоя Довлатова! - виштовхую в гніві.

І тут же шкодую. Ковтаю слину і вже збираюся вибачитися і взяти свої слова назад, коли чую, як якась дівчина звертається до Бойка:

- Ти довго? Ходімо швидше.

Він не відгукується. Принаймні, через динамік долинає лише його важке дихання.

- Звільняй неділю, - уже не питає. Вимагає, даючи зрозуміти, що далі сперечатися марно. - Заїду за тобою о шостій ранку.

Не прощаючись, відключається. А мене залишок вечора і добру половину ночі терзають абсолютно необґрунтовані ревнощі.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно