Тимофій Гаврилов - Де твій дім, Одіссею?, Тимофій Гаврилов

Труси в смітнику

Коли його перебування добігло кінця й одного цикадного ранку він від’їхав, я не перестав ходити на пляж. Я вже не їздив так далеко, як разом із ним, до його русалів і русалок я навідувався лише з поваги до нього, наших спільних мандрівок і часу, який був на те, щоб його тринькати, тепер я вдовольнявся малим і близьким, купався і засмагав, слухав RADIO BELLA ITALIA, дрімав у затінку тополь, заколисаний вітром і шелестом, прокидався і знову йшов у воду і ходив би далі, доки б настала осінь; проте не осінь припинила мої купання і засмагання, мої велосипедні мандрівки на річку, а пригода, що трапилася під час одного з таких купань.

Сом

Я стояв у воді по пояс, ногам було приємно і прохолодно, а тіло, починаючи від пупця, вкривалося спижевою патиною, приймаючи сонячні ванни; це дуже корисно, коли ноги у воді, а тіло в повітрі, це пожвавлює кровообіг і повертає до тями; потім я поплив, потім мене щось шарпнуло, плавки порвалися, і щоб не злетіли і не попливли у воді, я схопив їх обома руками і чимдуж кинувся на берег; може, то був сом, ці одоробала полюбляють чатувати під водою в корчах, може то був, зрештою, корч. Плавки довелося викинути в смітник. Власне, не сом і не корч і не втрачені плавки покаламутили воду і зіпсули мої купання, адже плавки можна купити нові або ж, урешті, приєднатися до нудистів.

Труси в смітнику (продовження)

Вже збираючись іти, спакувавши речі і сівши на велосипед, уже від’їхавши кілька сот метрів, я обернувся і побачив, як двоє незнайомців витягають зі смітника мої подерті плавки. Ті двоє аж ніяк не були схожими на волоцюг — навпаки, були досить стильно вдягнені, щось середнє між менеджером скромної компанії і дис-жокеєм підліткової дискотеки. Я розвернувся їхати назад; зрозумівши, що я розвертаюся, вони кинулися навтікача, я їхав за ними, я зліз із велосипеда і біг пішки, позаяк далі проїхати було неможливо, я біг, доки мене спинив, виринувши, мов з-під землі, лагідний баритон:

— Поспішаємо, молодий чоловіче?

— Бачите, он двоє: вони труси поцупили.

— Якщо це можна назвати крадіжкою.

— А як інакше, по-Вашому?

— Ви ж їх щойно викинули на смітник.

— Але ж не для того, щоб їх звідти витягували.

— І Ви підозрюєте...

— Що вони за мною шпигують.

— Пробі!

— Мені здається, я їх бачу не вперше.

— В тому то й річ, молодий чоловіче, що Вам здається. Зверніть увагу: Вам усього-на-всього здається. Крім того, хто сказав, що Ви їх не могли бачити деінде. Світ тісний. Global village, Mr…

— Павленко.

— Mr. Pavlenko.

— Стривайте, звідки Ви знаєте, що це мої плавки?

— Я бачив, як Ви їх викидали.

— А як Ви опинилися зараз тут?

— Я випадково проходив поруч. Прогулювався.

— Прогулювалися, кажете.

— Nordic walking.

— І часто Ви так прогулюєтеся?

— Знаєте, пане Павленко, тут вештаються різні типи. Зокрема, й фетишисти, розумієте?

— Але ж це не жіночі труси!

— А звідки Ви взяли, що лише жіночі аксесуари здатні викликати зацікавлення?

— Які ж іще?

— Я бачу, молодий чоловіче, Ви мало знаєте життя. Реальне життя. Reality show, пане Павленко. Не оці Ваші вигадки й витребеньки, фантазії та ілюзії, які, що довше тривають, то болісніше розвіюються, а життя, яким воно є насправді, без жодних цяцьочок, і є воно, скажу Вам, прекрасне.

Трусів я, звісно, так і не відібрав, надто багато дорогоцінного часу розтринькав на абсолютно зайву балаканину з незнайомцем, який не те що не загасив, а тільки дужче розбуркав мої підозри і лихі передчуття.

Скрипалі

То була перша ластівка. Стежили тепер скрізь, реєструючи кожний крок; де б я не був, назирці скрадалися кілька їхніх аґентів, що переодягалися і перевтілювалися, їх годі було спекатися, від них годі було відірватися, і я пожалкував, що не ящірка, інакше від’єднався би від хвоста, розпрощавшись із ним навіки, рвонув уперед, вирвався і відірвався, збивши з пантелику і сліду. Дійшло до того, що я не міг поткнутись на вулицю — я, який любив прогулятися, виходячи в неділю на корсо, де здатний був провести цілий день, проходжаючись туди і назад, заходячи до Мальтійської церкви і на Ейфелеву вежу, в Палац Дожів і до Біґ Бена, в Museo del Prado і New York Gallery of Modern Arts, у відреставровані каплички і на старовинні подвір’я, виїжджаючи оглядовим ліфтом нагору і збігаючи сходами вниз, сідаючи на лаву, що оперізувала платан, чи за один із чисельних столиків не менш чисельних і вишуканих кав’ярень, цукерень і ресторанів, ні, все-таки, ресторанів, кав’ярень, цукерень, спершу належало пообідати, потім повільно пити каву, насолоджуючись кожним ковтком і споглядаючи перехожих.

Споглядаючи, я й побачив їх, скрипалів у чорних смокінґах і з масками на обличчях, спершу побачив, відтак почув, я навіть на мить замилувався класикою, яку вони цигикали і, мушу визнати, цигикали вправно, це ж треба — кого вони лише не мають і що тільки не вміють; однак коли вони раптом, після коротенької перерви, ушкварили до біса знайому мелодію, яку я вже десь чув, здається, давно, в дитинстві, авжеж, тоді її виконували часто, достатньо часто, щоб можна було запам’ятати назавжди, щоб можна було пригадати зараз, через багато років, сидячи в зовсім іншому кутку світу, на іншій вулиці і за іншим столиком, над кавою, якої колись не було, так що доводилося тішитися цикорієм; пригадавши цикорій, його нудкий смак, я відчув, як гіркне в роті, і незчувся, як схоплююся і біжу, я схопився і побіг, я перескочив через перильце і через бильце — опинившись біля них, я зірвав з одного з них маску, інші нажахано затулили свої обличчя, не бажаючи, аби їх так безславно викрили, відмахувалися скрипками і захищалися контрабасом, але я повикривав їх усіх, поздирав з цих фантомасів, фантомів минулого маски, за якими вони ховалися, гадаючи, що я нічого не розумію і що пошили мене у дурні, ні дорогенькі, вас попалили, я вас попік, тепер вас викинуть зі служби, ні до чого не придатних, адже в той момент, коли я зривав з них личини, клацали, документуючи все, як було, фотоапарати і крутилися відеокамери туристів — роззяв, яких назбиралося досить.

Постерунок

На постерунку зі мною