Тимофій Гаврилов - Гарні дівчата, Тимофій Гаврилов

засипати ним, якого одвічно бракувало. Відчув Григір, що тоне, задихається під нестримною навалою. Бодай би день і ніч шив, не розгинаючись, не позмагатися йому, хоч який до праці вдатний і витривалий, з тими, що мовби змовилися проти нього. Перед ними його майстерня — карлик. Пом’янув лукаву ідилію фабрики, на якій гарував, і нетривалий затишок своєї приватної робітні, що урвався, мов пісня — одна з тих, яких багацько складено про нього, Григора, дарма що не всі вони відповідають його образові — шевця, який ні роботи не цурався, ні порваних чоботів не носив, ні сам, ні його, поки були, клієнти.

Як удруге до Григора по бомажку прийшли, була його майстерня замкнена, а на стук ніхто не озивався. Потупцювали під порогом, трохи під одним, трохи під другим, всередині і знадвору — марно. Пішли, як прийшли, резолюцію ж, так і не вручену, в двері встромили, звідки та хутко випала і, підхоплена вітровієм, полетіла виглядати-шукати Григора.

Пустка вгніздилася; впавши в зажуру, скрушно погойдувала вітами бузина, мовби кликала: «Григоре!» Але ні двері не зрипували, ні світло в шибці, хоч стемніло вже, не спалахувало. Де ти, Григоре? Вернися, не покидай рідної вулиці, яка без тебе сумна та порожня! Пригадуєш, як було? І так, як оце, не вічно триватиме.

Не вертався Григір — далеко опинився, щоб почути, та й гамірно довкола нього. Настав травень, в який усе, що доти несміливо спиналося, годі було б уже стримати; оживання природи, велике відродження хотіло бути відсвяткованим, викупаним у купелі радощів, розсурмленим благою вістю на всіх покуттях.

Григір пристав до процесії, що задерикувато, заражена безтурботними веселощами, наче самим життям, яке прокидалось, просувалася до головного майдану, несучи туди, де все застигло в очікуванні, радісну новину. Трепетне місто, народжене о чудесній порі! Пестун, що побачив світ під щасливою зіркою... Воно, яке ще недавно, занурене в невідання і туман, відзначало свої уродини на задвірках літа, мовби для нього не спомоглося світлішого рішенця, раптом знайшло себе. Так сироті вписують який-небудь день, щоб, як і решта, мало втіху.

З’їздилися о цій весняній порі звідусіль — такої забави, як у їхньому місті, немає в цілій країні і, мабуть, ніде на світі: міські урядники тямили, як тримати у шорах чернь, відвертаючи від крамольних ідей, від думок поготів. Хліба й видовищ! — і було того і того. Лише Григір сунув сірий, наче земля. Відблиски смолоскипів креслили на його обличчі подобу усміху. Якби хто придивився, злякався б. Та й сам Григір злякався б, якби побачив. Скільки за ці хвилини перемислив, скільки всього промайнуло перед очима. На головному майдані процесія подалася назад і розступилася, утворивши широке півколо.

Димові завіси навіювали атмосферу таємничості, затуманюючи причепурені фасади занепалих, що ось-ось розсипляться, історичних будівель. Жива музика супроводжувала вихиляси акробатів, акторів місцевих театрів і цирку, трюки яких були, як завше, неперевершеними. Найбільше враження справляли номери з відкритим вогнем — жонґлювання палаючими колами і дихання полум’ям; вогняні струмені стрілами протинали нічне, освітлене прожекторами повітря, рисували загадкові фігури та знаки. Ось з одного рота вихопилося вогняне «мене», з другого — текел, з третього — фарес. Й коли на збитому з дошок підвищенні спалахнув чоловік-смолоскип, дійство якраз досягло апогею. Батьки міста й запрошені гості, столичні чиновники, причетні до розпилювання бюджету, почесні та іноземні консули, поміж них колишній посол дружньої країни, щедро зааплодували, а разом з ними вибухнула диким ревом тріумфу знесамовитіла від екстазу юрба.

— Людина горить!

Зненацька все стихло, мов урвалася струна, тільки гуготіло, не знаючи стриму, полумʼя.

Хтось кинувся рятувати, розштовхуючи роззяв і здираючи на ходу свою по-пізньовесняному легку, не здатну зарадити одіж. Сторож приміщення, на балконі якого розташувалося добірне товариство, освітлюване вогнем, мов спалахами фотоапаратів, біг із цебром, з якого розхлюпувалася вода, наче їй передалося його, про якого подейкували, буцім він чи то вуй, чи стрий достойника із достойників, хвилювання.

Заки його покинула свідомість, Григір виразно почув оте «Татусечку!», від якого тануло серце, і побачив Павлуся, який линув йому назустріч, розпростерши рученята, — ласкавий, усміхнений, яким Григір завжди пам’ятав його. Линув крізь натовп, що знічено, якось притуплено, наче з похмілля, й присоромлено подавався вбоки, звільняючи шлях. Тепер їх уже ніщо не розлучить.

Було світло навколо — ясніше, ніж за дня.

Пришелепкуватий Мишко

Ніхто до пуття не знав, звідки він узявся. Згадували про жінку на ім’я Катря. З волоссям, якого не торкалися ножиці й гребінь, тільки гульвіса-вітровій бавився ним досхочу — підкидав, смикав, кошлатив. Кому випадало побачити Катрю зблизька, той ще довго не міг вийти з заціпеніння, діткнений її вродою, мов опалений блискавкою. Щороку напередодні першого снігу, коли на деревах уже не було листя, а морозець стягував на світанку калюжі тонкою крижаною скориною, Катря приходила зимувати під сходами Старого будинку. Єдиний на ціле довкілля, затиснений новітньою архітектурою, вкритий шрамами, поцяткований лунками, наче віспою, перетривавши всі негоди, дім ще й зараз стоїть.

Прийшла Катря — сподівайся зими. Не минало й тижня, а бувало вже наступного дня випадав сніг — рясний, глибокий, сягаючи по коліна, він вкривав землю, тротуари, дерева, нап’ялював на дахи пухнасті, з товстого смушку шапки. Вдаряв мороз, і сніг лежав до самої весни.

Коли сонце висушувало просякнену водою талого снігу землю, а бруньки перетворювалися на зелені листочки, Катря, зібравши вбоге лахміття, вирушала в дорогу. Хтозна, якими світами вона блукала, тільки одного разу повернулася раніше, ніж завше.

До Катрі почали ставитися з чимось подібним до співчуття, насипали в мідний казанок, наче вуличному собаці, їсти, принесли повстяну ковдру, яку хтось викинув, а хтось інший завбачливо підібрав, — стару, однак іще здатну гріти. Та й сама Катря була вже не така молода. Заздрісник-час де наскоком, де тихим підступом, то зморшкою, то рубцем спотворював нечувану красу безпритульної жінки.

Засинаючи під Катрині колискові, наспівувані мелодійним голосом, якому хрипкота лише додавала приваби, будинок прокидався, ще не зійшло сонце, від плачу невеличкого згортка, наче від звуку пискляво-пронизливої сурми. А восени сонце сходило пізно, не раз взагалі не показувалось. Оспалий світанок розливався каламутним молозивом — не встигало випогодитися, як запановувала пітьма.

Якщо вустами немовляти рече істина, то крихітним ротиком Катриного сина вона верещала, ридала, сміялася. Роззяві, який зупинявся поцікавитися його і її здоров’ям, Катря всучувала свою відповідь, — розпхенькану, досить було її потривожити, подеколи ж тихомирну, що блаженно посапувала. Так і звали б його, про чиє ім’я Катря завше знизувала плечима, дитиною, якби не Гнат.

Гнат жив у прибудові, приліпленій до стіни будинку з боку подвір’я. Не маючи ні сім’ї,