Пол Остер - 4 3 2 1, Пол Остер

без того була забита всілякими турботами, що керувати «Домашнім Світом» було всепоглинаючою цілодобовою роботою, що саме через неї він був такий відсторонений і зайнятий, але в ті коротенькі моменти, коли його батько не був відсторонений та зайнятий, Фергюсон не сумнівався, що батько знає про нього і ніколи не сплутає його з кимось іншим. Іншими словами, Фергюсон жив у безпечному місці, його матеріальні потреби задовольнялися постійно і сумлінно, дах над головою він мав, харчувався тричі на день, носив свіжовипрану одіж, фізичні негаразди зносити йому не доводилося, емоційні стреси його розвитку не заважали, тому протягом часу між п’ятирічним віком та віком семи з половиною років Фергюсон розвивався в нормальному режимі, перетворюючись на те, що педагогічна наука називає здоровою нормальною дитиною з інтелектом вище середнього, на такий собі взірець американського хлопчика середини двадцятого сторіччя. Але він був надто зануреним у вир власного життя, щоби звертати увагу на те, що відбувалося за межами його безпосередніх потреб, а через те, що батьки його були не з тих, що діляться своїми турботами з маленькими дітьми, Фергюсон не мав жодної можливості підготувати себе до катастрофи, яка обрушилася на нього третього листопада 1954 року, вигнавши його з Раю дитинства і зробивши його життя зовсім іншим.

Серед тих численних речей, про які Фергюсон не знав до того вікопомного моменту, були такі:

1) Міра горя, яке відчували Лью та Міллі з приводу загибелі свого сина, горя, яке посилювалося тим, що вони вважали себе батьками-невдахами, які виховали, на їхню думку, «неповноцінну особистість», неповнолітнього злочинця без поняття про моральні засади, порушника правил, який зневажав авторитети, який тішився з того, що сіяв хаос за першої-ліпшої нагоди, брехуна, шахрая з ніг до голови і просто негідника. Лью та Міллі терзали себе своєю невдачею, не знаючи, чи то вони поводилися з сином надто м’яко, чи то надто жорстко, болісно роздумуючи, а чи не могли б вони вчинити якось інакше, щоби запобігти крадіжці отого авто, яка виявилася смертним вироком його сину. Вони терзали себе за те, що радісно заохотили його піти до війська, сподіваючись, що там він набереться розуму, але натомість отримали його назад у дерев’яному ящику, який закопали на шість футів під землю; вони відчували себе винуватими не лише за його непутнє, дурне й марне життя, а й за його смерть серед засніжених гір забутої Богом Кореї.

2) Лью та Міллі любили випити. Вони були одною з тих подружніх пар, для яких випивка була і розвагою, і потребою, вони були безтурботною парою симпатичних п’яниць, які зазирали у чарку в міру своїх потреб та можливостей, які були чималенькими, але, як це не дивно, міцнішою з них двох була Міллі, у якої рідко коли заплітався язик та ноги, тоді як її значно більший чоловік інколи виходив за межі, і малий Фергюсон пам’ятав, як іще до загибелі Ендрю його дядько інколи відключався на дивані й хропів у самісінький розпал гучної сімейної гулянки. Тоді це всіх дуже веселило, але тепер, після смерті свого сина, пияцтво Лью виросло, поширившись за межі вечірок з коктейлями, гулянок, післяобідніх чарок і перетворившись на щоденну випивку та потаємні «добавки», які він сьорбав з фляжки, котру носив у внутрішній кишені свого піджака. Звісно, випивка допомагала йому притупити біль, який краяв його пронизане почуттям провини й спустошене серце, але вона почала заважати його роботі в магазині, коли дядьків язик заплітався настільки, що він не міг пояснити покупцям порівняльні переваги пральних машин Whirlpool та Maytag, а коли язик у нього заплітався, то він часто дратувався, а коли він часто дратувався, то часто знаходив втіху в тому, що ображав людей, що явно не сприяло успішному ходу справ в «Домашньому Світі». Тому батьку Фергюсона доводилося втручатися в ситуацію, відтягувати Лью від ображеного покупця і наказувати йому йти додому й виспатися.

3) Всі добре знали про схильність Лью до азартних ігор. Якби Міллі не працювала завідувачкою секцією в універмазі «Бамбергер» в центрі Ньюарка, то їхня сім’я збанкрутіла б значно раніше, оскільки більша частина того, що Лью заробляв у «Домашньому Світі Трьох Братів», насамкінець опинялася в кишені його букмекера. А тепер, коли його пияцтво вийшло з-під контролю, вийшла з-під контролю і його пристрасть до ризикованих ставок. Він мріяв про приголомшливий приз, який трапляється раз у житті, той легендарний приз, про який гравці просторікують десятиліттями, і чим хаотичнішим ставали його припущення і стáвки, тим більшими ставали його втрати. Станом на серпень 1954 року його борги складали суму в тридцять шість тисяч доларів, і Айрі Бернштейну, чоловіку, який розпоряджався його ставками протягом останніх десяти років, почав уриватися терпець. Лью потребував готівки, не менше десяти-дванадцяти тисяч доларів, вагомого кавалку, аби довести свої добрі наміри, інакше до нього з візитом завітають дебелі хлопці з бейсбольними битами та мідними кастетами, а через те, що грошей у Стенлі він попросити не міг, знаючи, що його молодший брат – людина серйозна, і якщо вже сказав, що більше не збирається його виручати, то так воно й буде, то Лью вирішив їх натомість у нього поцупити – взяв та й призупинив стоп-наказ по банківському чеку «Домашнього Світа» постачальнику «Дженерал Електрик», а суму грошей переказав на себе. Він знав, що його врешті-решт вирахують, але допоки цю невідповідність виявлять, пройде певний час, оскільки надходження готівки за товари між магазином та його постачальниками здійснювалося за схемою, побудованою на взаємній довірі, і тому бухгалтерська звітність на кілька місяців відставала від фактичних обмінів, а протягом цих місяців Лью сподівався виправити своє становище. Наприкінці вересня дядько Фергюсона побачив свій шанс. Це означало призупинити іще один чек, але якщо все піде добре, то розтрачені десять тисяч доларів обернуться прибутком вдесятеро більшим за ці гроші, і цього прибутку мало б вистачити на компенсацію двох зупинених чеків, на повний розрахунок з Бернштейном, після чого йому самому лишилася б грубенька сума. Невдовзі мала розпочатися Світова Серія, і «Індіанцям» прогнозували величезну перевагу над «Гігантами». Результат виглядав настільки гарантованим, що робити ставки на клівлендців майже не мало сенсу, і Лью подумав тоді: Якщо «Індіанці» дійсно є таким потужним клубом, то що завадить їм отримати чотири перемоги поспіль? Шанси на таких ставках виглядали значно привабливішими. Десять до одного на тоталізаторі, тоді як ставки на «Клівленд» по одному разу на кожну гру дадуть йому лише копійки. Тому Лью знайшов собі другого букмекера, тобто людину, чиє прізвище було не Бернштейн,