Гілберт Кійт Честертон - Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна

я й вирішив допомогти, якщо цей незнайомець надокучає вам. Ось і все, власне кажучи. А що стосується мого приятеля, то він незабаром повернеться; хіба на такій вулиці вдасться щось з’ясувати… Я й не очікую, що йому це вдасться.

— То навіщо ж ви його послали?! — вигукнула дівчина, нахилившись уперед і вже не приховуючи свого здивування. У неї було горде обличчя з легким рум’янцем і римським носом, як у Марії Антуанети.

Священик вперше уважно подивився на неї і промовив:

— Бо я сподівався, що ви захочете порозмовляти зі мною. Дівчина озирнулася довкола, по її обличчі ковзнула тінь гніву, добрий настрій майже зник з її очей, так само, як посмішка з її уст, і врешті вона промовила майже похмуро:

— Гаразд, якщо вам так хочеться порозмовляти зі мною, то, може, ви відповісте на моє запитання, — і після невеликої павзи вона додала, — …отож, чому ви вважаєте, що ніс того чоловіка — фальшивий?

— У таку погоду віск завжди трохи тане, — просто відповів отець Бравн.

— Але той ніс такий кривий, — сказала рудоволоса дівчина.

Священик посміхнувся.

— А я й не стверджую, що мати такий ніс — ознака франтівства. Гадаю, цей чоловік зробив собі такий ніс, тому що його справжній ніс — набагато гарніший.

— Але навіщо? — наполягала незнайомка.

— Як там кажуть у дитячих віршиках? — неуважно промовив отець Бравн. — «Якось кривий чоловічок став на криві ніжки і почимчикував по кривій доріжці»… Щось мені видається, що цей чоловік став на дуже криву стежку, хм…, прямуючи за своїм кривим носом.

— А що він зробив? — допитувалася дівчина, і її голос затремтів.

— Я не хочу змушувати вас зраджувати свої секрети, — дуже тихо промовив священик, — та мені видається, що ви можете розповісти мені про цього чоловіка набагато більше, аніж я вам.

Дівчина зірвалася на рівні ноги і стала, стиснувши кулаки, ніби збиралася втекти, та потім її пальці поволі розтиснулися, і вона знову сіла.

— Ви значно таємничіші порівняно з иншими, але я відчуваю, що вашій таємничості можна довіритися.

— Ми завжди боїмося того, що не зможемо знайти виходу з лабіринту, — тихо промовив священик. — Ось чому атеїзм схожий на нічне жахіття.

— Я вам усе розповім, — рішуче промовила рудоволоса незнайомка. — Чому я вам це розповідаю, і сама не знаю до ладу.

Тереблячи пальцями стареньку заштопану скатертину, вона почала свою розповідь:

— Мені здається, ви можете відрізнити, що є снобізмом, а що — ні; і якщо я скажу, що походжу зі старовинного аристократичного роду, ви зрозумієте, що це необхідна частина моєї розповіді. Насправді основна небезпека прихована у безпорадних уявленнях і поглядах мого брата: становище зобов’язує і таке инше. Гаразд, мене звати Крістабел Корстерс, мій батько був полковником Корстерсом, про якого ви, можливо, чули: він зібрав велику колекцію римських монет. Я навіть не намагатимусь описати батька, він і сам був подібний на римську монету. Він також був таким гарним і щирим, таким міцним і таким застарілим. Він більше пишався своєю колекцією, аніж родинним гербом, годі знайти влучніше порівняння. Екстраординарний характер мого батька найкраще розкрився у заповіті. У нього було двоє синів і донька. Він посварився з одним із синів, з моїм братом Джайлзом, і вислав його до Австралії, заповівши йому невелике фінансове забезпечення. Після цього він склав заповіт, у котрому заповів колекцію монет і ще менше фінансове забезпечення моєму братові Артурові. Батько щиро вважав, що це найвища честь, якої міг удостоїтися його син за вірність, високу моральність та успіхи, яких Артур досяг у математиці та економіці у Кембриджі. Мені він залишив майже всі свої статки, до речі, немалі; і я впевнена, що він зробив це з презирства до мене.

Слід сказати, що Артур мав право висловлювати своє невдоволення; та він навіть перевершив батька. Щоправда, у юності в нього були якісь суперечки з татом, та коли брат отримав колекцію, то ніби перетворився у жреця язичницького храму. Для нього ці дрібні римські монети стали уособленням доброго імени Корстерсів, і він почав благоговійно поклонятися їм, так само, як і батько. Він поводився так, ніби римські гроші вимагають усіх можливих римських достоїнств і чеснот. Артур відмовився від всіляких задоволень; він нічого не витрачав на власні потреби, він жив лише для своєї колекції. Бувало, він навіть не докладав зусиль, щоб перевдягтися, коли сідав за обідній стіл, на котрому, до речі, були лише найпростіші страви; він днями міг ходити у своєму старому коричневому халаті й перебирати пакетики з темного поштового паперу, перев’язані мотузками. До цих пакетиків з монетами Артур нікому не дозволяв навіть торкатися. Усі ці мотузки-й пакети, його бліде, худе і шляхетне обличчя уподібнювали його до старого монаха-аскета. Однак, час від часу він усе-таки міг галантно одягнутися, як і належить джентльменам; та це бувало лише тоді, коли він вибирався на лондонські авкціони або в антикварні магазини, щоб поповнити свою колекцію.

Отож, якщо вам доводилося мати справу з молодими людьми, то вас не здивує, якщо я скажу, що мій настрій від усього цього лише погіршувався. Знаєте, це таке відчуття, коли ти починаєш думати, що стародавні римляни — це, звичайно ж, просто чудово, але кому вони потрібні зараз! Я не подібна на Артура. Я люблю отримувати задоволення від розваг, і не бачу у цьому нічого поганого. Від матері я отримала не лише руде волосся, але й романтичну вдачу. Бідолаха Джайлз був таким самим, і, гадаю, атмосфера у нашому батьківському домі може бути для нього виправданням; хоча він справді вчинив дуже погано і за це ледь не потрапив до цюпи. Але ви зараз переконаєтеся, що він не поводився гірше, аніж я…

А тепер я перейду до найважливішої частини своєї розповіді. Ви — розумна людина і, напевно, здогадуєтеся, що може порушити монотонне життя непокірливої сімнадцятирічної дівчини. Я ж так спантеличена цими жахливими подіями, що навіть не спроможна розібратися з власними почуттями; і я вже не знаю, чи зневажаю цей невинний флірт, чи у мене розбите серце… Ми тоді жили на невеликому курорті у Південному Вельсі. По сусідству жив капітан далекого плавання у відставці, у нього був син, років на п’ять старший від мене. Це був приятель Джайлза, який тоді вже виїхав у колонії. Його ім’я не суттєве для цієї розповіді, та оскільки я вирішила розповісти вам все, то не буду приховувати: його звали Филип Ховкер. Ми разом ловили креветок і розмовляли, а нам видавалося, що ми закохані; у кожному разі, він казав,