Джордж Орвелл - Нехай квітне аспідистра

Роботяги почали реготати: «Віскі йому подавай, франту нікчемному!», «Дивитися треба, куди припхався!»

Ревелстон почервонів. Тільки зараз він розумів, що не всім пабам по кишені ліцензія на продаж міцних напоїв.

— У такому разі «бас», дві пляшки «басу», будь ласка, — попросив він.

Але пиво у пляшках тут теж не продавали. Тож довелося задовольнитися чотирма кухлями розливного. Заклад був дуже низького рівня. Гордон зробив добрячий ковток. Цей сорт виявився міцнішим за темне. Він відчував, як холодна рідина опускається вниз до шлунка, а оскільки був голодний, пиво відразу ж вдарило йому в голову. Водночас його ще більше потягло на філософські роздуми, а відчуття жалю до себе загострилося. Пообіцявши собі не починати знову скаржитися, він відчував, що от-от порушить цю обіцянку. Він різко заявив:

— Усе, про що ми тут говоримо, повний ідіотизм!

— Що саме?

— Соціалізм, капіталізм, стан речей в сучасному світі та інші дурниці. Чхати я хотів на сучасну цивілізацію та її майбутнє. Нехай вся Англія помирає з голоду, головне, щоб у мене і моїх рідних було що їсти. До інших мені немає жодного діла.

— Ну, ви, здається, перебільшуєте.

— Зовсім ні. Всі ці наші розмови — трансляція наших власних почуттів. А вони визначаються вмістом наших кишень. Я гуляю містом, всюди бачу мерців та занепад культури і мрію, що колись все це піде під три чорти. А чому? Та тому, що моя зарплатня — два фунти на тиждень, коли страшенно хотілося б отримувати п’ять.

Знову почувши непрямий натяк на рівень своїх доходів, Ревелстон почухав ніс і кілька разів постукав пальцем по переніссю.

— У чомусь ви, певно, маєте рацію. У Маркса йдеться приблизно про те ж саме: ідеологія — це наслідок економічних рішень.

— А ви все зі своїм Марксом! Ви ж навіть уявлення не маєте, як це зводити кінці з кінцями, маючи змогу витрачати лише на два фунти на тиждень. І питання не в побутових проблемах. Чорт з ними. Вся річ у тому, що це ницо і бридко. Зубожіння прирікає на самотність, бо коли немає грошей, друзі тебе навіть знати не хочуть. Називатися письменником і не написати нічого гідного. Живеш на дні, в каналізаційних трубах сучасної культури.

І от знову почалося. Цього неможливо було уникнути в їхніх інтелектуальних бесідах. Ця провінційність Гордона страшенно бентежила Ревелстона. Але той нічого не міг із собою вдіяти. Він мав поділитися з кимось своїм болем, а його редактор був єдиною людиною, здатною його зрозуміти. Бідність, як і будь яка рана, що гноїться, потребує того, щоб час від часу на неї звертали увагу. Гордон почав у подробицях описувати своє життя на Віллоубед-роуд — розповідати, як у приміщенні тхне сирістю і капустою, скаржитися на брудні пляшечки зі спеціями, що вже зашкарубли, на гидотну їжу, на засилля аспідистр. Розповів навіть про свої таємні ритуали чаювання і про те, як викидає спиті чайні листки на вулицю через вікно. Ревелстон мовчки сидів, втупивши погляд у кухоль з пивом. На груди йому тиснула товста чекова книжка у правій внутрішній кишені, де поруч з нею, як завжди, лежало кілька купюр — вісім фунтів і кілька десятків шилінгів. Які жахливі всі ці побутові подробиці! І Гордон ще не за межею бідності! А що ж тоді справжнє зубожіння? Як виживають роботяги на двадцять п’ять бобів на тиждень? Як можна безтурботно розгулювати містом з банкнотами і чековою книжкою у кишені, коли довкола таке зубожіння?

— Це нестерпно, — ледь чутно промовив він. І цієї ж миті подумав, як би відреагував Гордон, якби він зараз спробував дати йому десятку.

Вони випили ще по кухлю пива (платив знову Ревелстон) і вийшли на вулицю. Настав час іти по домівках. Гордон ніколи не проводив більше години (максимум двох) зі своїм редактором. Контакти із заможними особами, так само як і відвідини шанованих персон, мають бути короткими. Стояла темна, вітряна ніч. На небі ані зірочки. Свіже нічне повітря, пиво і тьмяне світло ліхтарів додали ясності думкам Гордона — він нарешті зрозумів, що неможливо пояснити всю ницість жебрацтва людині з гідним рівнем доходу (навіть такій пристойній, як Ревелстон). Саме тому Гордон відчув гостру необхідність зробити це саме зараз:

— Пам’ятаєте «Чоловіка закону» Чосера?

— Ні, навряд чи. Про що там ідеться?

— Я й сам забув, пам’ятаю тільки перші шість строф, у яких мовиться про бідність, про те, як вона наче автоматично дає всім право знущатися над тобою. Вона викликає ненависть, коли всім відомо, що в тебе за душею ні копійки. Люди принижують тебе просто заради втіхи, тому що розуміють, що ти не можеш належно їм відповісти.

— Та що ви! Ви перебільшуєте, — з болем у голосі урвав його Ревелстон.

— Ви б тільки бачили, що вони коять!

Гордонові не сподобалася фраза «ви перебільшуєте». Його певною мірою тішило усвідомлення того, що у світі повно негідників, яким КОРТИТЬ його принизити. Це цілком вписувалося в його картину світу.

І от, відчуваючи, що йому вже не стриматися, він заговорив про те, що так ятрило його душу протягом останніх кількох днів — як з ним вчинили Дорінги у четвер. Не соромлячись і в подробицях виклав усю історію. Редактор щиро не міг зрозуміти, чому поет настільки цим переймається. Так засмутитися через те, що пропустив якусь чайну вечірку, здавалося йому цілковитим абсурдом. Він би на таке і за гроші не погодився. Як це властиво всім заможним особам, він скоріше уникав товариства, ніж шукав його. Він перервав Гордона:

— Вам не слід приймати образи так близько до серця. Це ж такі дрібниці.

— Річ не у самому вчинку, а в контексті. Вони вважають нормою чинити так з тобою тільки тому, що ти не такий заможний, як вони.

— Але ж могло статися непорозуміння. Чому б це хтось вирішив відмовити вам у такий спосіб?

— «Якщо ти бідний, то приймай наругу від ближнього свого», — процитував Гордон.

— Це з Чосера? — поцікавився Ревелстон, який з повагою ставився навіть до думок тих, кого вже немає серед живих. — Тоді не можу з ним погодитися. Ніхто не ненавидить вас.

— Ще й як ненавидять, і мають на це повне право. Бо як же таких, як я, не ненавидіти? Це ж як у тій рекламі драже для свіжості подиху: «Він знову наодинці? Просуванню по