Кадзуо Ісігуро - Залишок дня, Кадзуо Ісігуро

Не маю жодної охоти, — промовив його світлість, — починати сварку в останній вечір, який ми всі заслужили провести в радості й доброму гуморі. Але з поваги до вас, містере Льюїс, ми не маємо права відкинути ваших поглядів, начебто їх висловив якийсь вуличний дивак. Хочу сказати ось що. Те, що ви, сер, називаєте дилетантством, більшість із нас називає честю.

За столом почувся схвальний шепіт, хтось сказав: «Ви чули? Чули?» — дехто заплескав у долоні.

— Ба більше, сер, — продовжував його світлість, — мені здається, я чудово розумію, що ви маєте на думці, коли кажете «фаховість». По-моєму, це означає домагатися свого обманом і маніпуляціями. Діяти з жадібних і корисливих мотивів, а не з бажання чинити добро і сприяти торжеству справедливості у світі. Якщо це, на вашу думку, і є фаховість, то мені до неї байдуже — і в мене нема ані найменшого бажання її мати.

Його слова зустріли гучними схвальними вигуками й радісними оплесками, які довго не вщухали. Я бачив, що містер Льюїс посміхався, втупившись у келих з вином і втомлено хитаючи головою.

Якраз у той момент до мене підійшов старший лакей і шепнув мені на вухо: «Міс Кентон щось хоче сказати вам, сер. Вона чекає за дверима».

Я постарався якомога непомітніше вислизнути із зали, бо його світлість якраз перейшов до наступного пункту.

Міс Кентон мала засмучений вигляд.

— Вашому батькові дуже погано, містере Стівенс, — сказала вона. — Я послала по доктора Мередіта, але він може трохи затриматися.

Я, мабуть, дещо розгубився, бо міс Кентон додала:

— Містере Стівенс, йому справді дуже зле. Краще навідайтеся до нього.

— Хіба на хвилинку. Джентльмени у будь-яку мить можуть перейти до курильні.

— Звичайно. Але поспішіть, щоб потім не шкодувати.

Міс Кентон рушила першою. Ми поквапилися нагору до кімнатки, де лежав мій батько. Біля ліжка стояла, так і не скинувши фартуха, кухарка місіс Мортімер.

— Ох, містере Стівенс, — вигукнула вона, коли ми увійшли, — йому зовсім погано.

І справді — батькове лице побуряковіло. Я ніколи не бачив, щоб у когось було обличчя такого кольору. Міс Кентон позаду мене тихо сказала:

— У нього дуже слабкий пульс.

Я глянув на батька й легенько торкнувся його чола, тут же відсмикнувши долоню.

— По-моєму, у нього сердечний приступ, — сказала місіс Мортімер. — Я двічі таке бачила. Здається, це воно.

Вона розплакалася. Він неї тхнуло смальцем і чимось смаженим. Обернувшись, я сказав до міс Кентон:

— Мені дуже прикро, але я мушу повертатися вниз.

— Безперечно, містере Стівенс. Я повідомлю вас, коли прийде лікар. Або коли щось зміниться.

— Дякую, міс Кентон.

Я поквапився сходами вниз — джентльмени якраз переходили до курильні. Лакеї дуже зраділи, побачивши мене, і я тут же махнув рукою, щоб вони поверталися на свої місця.

Не знаю, що трапилося у бенкетній залі після того, як я звідти пішов, але тепер у товаристві панувала по-справжньому святкова атмосфера. Джентльмени стояли в курильні — по кілька осіб то тут, то там, — сміялися і плескали один одного по плечах. Містера Льюїса ніде не було видно. Я узявся прокладати собі шлях серед гостей, несучи на таці пляшку портвейну. Тільки-но я наповнив келих одному з джентльменів, як голос позаду мене промовив:

— О, Стівенсе, ви казали, що цікавитеся рибою.

Озирнувшись, я побачив молодого містера Кардинала — він стояв і широко всміхався. Я теж усміхнувся і перепитав:

— Рибою, сер?

— Змалку я тримав у акваріумі різних тропічних рибок. Тільки акваріум був зовсім невеличкий. З вами все добре, Стівенсе?

Я знову усміхнувся.

— Усе гаразд, дякую, сер.

— Ви маєте рацію: мені справді варто повернутися сюди навесні. У Дарлінґтон-Голлі, мабуть, дуже гарно в ту пору. Востаннє я тут бував узимку. Стівенсе, з вами точно все гаразд?

— Усе чудово, дякую, сер.

— Ви добре почуваєтесь?

— Звісно, сер. Перепрошую.

Я відійшов налити вина іншим гостям. Позаду мене вибухнув сміх, і я почув, як бельгійський пастор вигукнув:

— Оце так єресь! Справжня єресь! — і голосно розреготався.

Я відчув, як хтось торкнувся мого ліктя і, обернувшись, побачив лорда Дарлінґтона.

— Стівенсе, з вами все гаразд?

— Так, сер. Усе чудово.

— Мені здалося, що ви плачете.

Я засміявся і, витягнувши з кишені хустинку, швидко витер лице.

— Пробачте, сер. Важкий день сьогодні.

— Ну так, роботи багато.

Хтось гукнув його світлість, і він озирнувся. Я хотів було рушити далі, але помітив краєм ока міс Кентон — вона стояла у прочинених дверях і махала мені. Я почав пробиратися до дверей, але тут моєї руки торкнувся мосьє Дюпон.

— Дворецький, — сказав він, — знайдіть мені, будь ласка, свіжі бинти. Бо ноги знову не дають мені спокою.

— Звісно, сер.

Я рушив до дверей. Мосьє Дюпон пішов слідом за мною. Я повернувся до нього і сказав:

— Я прийду по вас, сер, коли ми все підготуємо.

— Покваптеся, дворецький. Мені страшенно болить.

— Гаразд, сер. Мені дуже шкода, сер.

Міс Кентон стояла на тому самому місці, де я її помітив. Коли я вийшов на коридор, вона мовчки рушила у бік сходів — цього разу чомусь без поспіху. А тоді, обернувшись, сказала:

— Мені дуже шкода, містере Стівенс... Ваш батько помер близько чотирьох хвилин тому.

— Зрозуміло.

Вона глянула на свої руки, а тоді на мене.

— Дуже шкода... — повторила вона. — Я не знаю, що ще вам сказати...

— У цьому нема потреби, міс Кентон.

— Доктор Мередіт ще не прийшов.

Вона схилила голову і мимоволі схлипнула. Але тут же опанувала себе й твердим голосом запитала:

— То ви підніметеся нагору?

— Я дуже зайнятий зараз, міс Кентон. Прийду трохи пізніше.

— То, може, містере Стівенс, ви дозволите мені закрити йому очі?

— Буду щиро вдячний, якщо ви це зробите.

Вона вже рушила вгору сходами, але я гукнув її і сказав:

— Міс Кентон, прошу вас: не подумайте, що я поводжуся неналежно, коли відмовляюся піднятися нагору й побачити батька у час його смерті. Розумієте, я знаю, що батько волів би, аби я далі виконував свої обов’язки, ніби нічого не сталося.

— Ну звісно, містере Стівенс.

— Мені здається, що коли я вчиню інакше, то підведу його.

— Ну звісно, містере Стівенс.

Так і тримаючи на таці пляшку портвейну, я повернувся до курильні. Невелика кімнатка стала схожа на ліс із чорних смокінгів, сивого волосся й диму. Я прокладав собі шлях між гостями, видивляючись, кому треба наповнити келих, коли мене поплескав по плечу мосьє Дюпон.

— Дворецький, ви подбали про те, що я просив?

— Дуже перепрошую, сер, але в цей момент я, на жаль, не можу забезпечити вам допомогу.

— Що ви таке кажете? У вас бинти закінчилися чи