Аріна Вільде - Не чужі, Аріна Вільде

Глава 16

Хвилини здаються цілою вічністю. Я гіпнозую поглядом телефон, з завмиранням серця очікуючи відповіді від Давида. Кошеня тремтить поряд зі мною від страху, я намагаюся заспокоїти його, шепочу пестливі слова, а сама вже вся втомилася від очікування.

Напевно, я зробила дурницю. Потрібно видалити повідомлення й удати, що нічого не було. Це було неправильним рішенням із мого боку. Він, мабуть, засміє мене, коли помітить, що я йому написала. Або раптом у нього дівчина є, а тут я зі своїм кошеням?

Але пізно.

Повідомлення, виявляється, уже прочитано. Дві галочки тому підтвердження. Прочитано й залишено без відповіді, що не може не розчаровувати.

У роті з’являється присмак гіркоти. Прикро. Невже я йому зовсім не цікава? Адже мені на мить здалося, що і в його очах спалахнув вогник симпатії. Недарма ж сьогодні попіклувався про мене, замість того, щоб провести до автомобіля і впевнитися, що я сіла за кермо, а самому поїхати додому - він волочився зі мною в інший кінець міста.

На годиннику вже північ, я все не можу заснути. Грудочка шерсті нагодована, приголублена, влаштована на подушці поряд. Муркоче тихенько, насолоджуючись теплом дому.

Я тяжко зітхаю, а наступної миті підскакую в ліжку, тому що на тумбочці лунає вібрація телефона, яка сигналізує про вхідне повідомлення.

Давид Котик: «Вигадала ім’я?»

Не вірю своїм очам. Це Давид. Написав. Господи Боже. Кілька разів щипаю себе за кисть, щоб впевнитися, що не сплю.

Я: «Обираю між Каспером та Арчі».

Давид Котик: «Я думав, ти обереш щось на кшталт Антуанетта-Лючія Женевська».

Я усміхаюся, пальці ширяють над клавіатурою, швидко друкуючи слова:

Я: «Це хлопчик, яка Антуанетта?»

Давид Котик: «Ти впевнена в цьому?»

Я: «Я виросла в бабусі в селі, у неї було четверо котів, звісно, я впевнена».

Давид Котик: «Ну-ну, тільки потім не дивуйся, якщо твій Арчибальд принесе в подолі».

Я: «Ну ні. Але подружку я йому знайду».

Кілька хвилин тиші, а слідом приходить фото смугастого дорослого кота. І дуже-дуже вгодованого.

Давид Котик: «Можу друга запропонувати».

Я: «Господи, чим ти його годуєш? У нього ж ожиріння, це ненормально».

Й одразу ж шкодую про написане. Ще подумає, що я з тих людей, які люблять повчати інших.

Давид Котик: «Він лінивий. Але нічого страшного, я збираюся влаштувати йому марафон зі схуднення. Улюблені сосиски вже знищено».

Давид Котик: «Ти обробила рани?»

Дивлюся на свої долоні, на яких милується все той же пластир, який так турботливо відшукав Давид, і нахабно брешу.

Я: «Звісно».

Давид Котик: «Покажи».

Я починаю панікувати. Метушуся всього мить, дістаю із шафи аптечку, намотую бинт верхи на пластир. А потім роблю те, що ніколи раніше не зробила б. Відшукую в надрах гардеробної шовкову піжамку з мереживом, яку Юля подарувала мені на якесь свято і яку я жодного разу не одягла, стягую із себе спортивні штани, безрозмірну футболку й одягаю короткі шортики та маєчку.

Шовкова тканина приємно холодить шкіру. Я підходжу до дзеркала на весь зріст, поправляю волосся, виставляю вперед праву ногу, щоб здаватися стрункішою, виставляю перед собою перебинтовану долоню й роблю фото. Клац — і, поки не встигла передумати, відправляю Давидові.

Повідомлення прочитано.

Відповіді немає добрих п’ять хвилин.

Я починаю нервувати, зариваюся під ковдру, ніби кошеня, яке нашкодило, і тремчу.

Невже нерозумно вчинила?

Давид Котик: «Милі трусики».

Я: «Е-е-е, що? У тебе рентген замість зору?»

Давид Котик: «Ні :)»

Я: «Звідки тоді знаєш, що вони милі? Або це спосіб перейти до більш дорослих тем, ніж поріз на моїй руці?».

Давид Котик: «Крісло».

Я не одразу розумію, про що він. А коли приходить розуміння, від сорому горять навіть кінчики вух. В об’єктив потрапило моє крісло, на яке я кинула білизну від Вікторії Сікрет. І Давид її помітив. От дідько.

Я: «Можу поміряти кілька, якщо хочеш роздивитися ближче».

Наважуюся на сміливий крок. Флірт із чоловіками — це не те в чому я сильна. Але якщо не почати першою — ми з Давидом ще кілька років будемо тупцювати на місці, перш ніж перейдемо до першого поцілунку.

Давид Котик: «Лягай спати, Лєро. Уже пізно», — розчаровує мене наступне повідомлення і я знічуюся.

Я: «Забула, що в тебе може бути дівчина. Дякую, що допоміг сьогодні. Кошеня назву Каспер. Бувай».

Й одразу ж вимикаю телефон. Тому що боюся прочитати його наступне повідомлення. Або що ще гірше: наткнутися на його мовчання. Заснути б ще.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно