Грем Грін - Монсеньйор Кіхот

кості, — чи повертати на схід до Баскії, чи на захід до Галісії. Із «Валенсії» вони вийшли під руку, та коли рушили до того місця, де залишили Росінанта, отець Кіхот раптом відчув, як Санчо стис його лікоть.

— Що таке, Санчо?

— Знову той таємний агент. Тепер він іде за нами. Нічого не кажіть. Повертаймо за перший же ріг.

— Але ж Росінант далі на вулиці.

— От він і хоче записати номер.

— Звідки ви знаєте, що він таємний агент?

— Портфель підказує, — відповів Санчо.

Та й справді — коли вони повертали за ріг, отець Кіхот озирнувся й побачив, що той чоловік і далі йде за ними, несучи в руці страхітливий розпізнавальний знак своєї професії.

— Не обертайтеся, — сказав Санчо. — Хай думає, що ми його не помічаємо.

— Як же нам від нього втекти?

— Побачимо якийсь бар і зайдемо випити. Він чекатиме на вулиці. А ми вийдемо чорним ходом і, поки він похопиться, навпростець дістанемось до Росінанта.

— А що, як у тому барі не буде чорного ходу?

— Тоді доведеться зайти ще в один.

Чорного ходу в барі не було. Санчо випив чарку коньяку, а отець Кіхот обачно обмежився кавою. Коли вони вийшли, той чоловік стовбичив на тротуарі кроків за двадцять від бару й роздивлявся магазинну вітрину.

— Надто він виставляється, як на таємного агента, — зауважив отець Кіхот, коли вони рушили далі вулицею у пошуках іншого бару.

— А це один із їхніх прийомчиків, — пояснив Санчо. — Він хоче, щоб ми занепокоїлись.

Він завів отця Кіхота до іншого бару й замовив собі ще одну чарку коньяку.

— Якщо я знову питиму каву, — сказав отець Кіхот, — то вночі не засну.

— Випийте тоніку.

— А що це таке?

— Щось ніби мінеральна вода з домішкою хіни.

— Без алкоголю?

— Без, без. — Від коньяку в Санчо прокинулася войовничість. — Урізав би я добряче тому типові, але ж він, мабуть, при зброї.

— А ця водичка, тонік, справді дуже приємна, — сказав отець Кіхот. — І чому я ніколи раніше її не куштував? Я б ладен і завжди пити її, замість вина. Як ви думаєте, її продають у Тобосо?

— Не знаю. Навряд… Якщо пукавка у нього в портфелі, я міг би збити його з ніг, перш ніж він її витягне.

— Знаєте, я, мабуть, вип’ю ще пляшечку…

— А я піду погляну, чи є тут чорний хід, — сказав Санчо, і отець Кіхот залишився в барі сам-один.

Стояла гаряча година сієсти, і вентилятор під стелею був неспроможний бодай трохи охолодити повітря: за кожним повільним обертом його лопатей віяло прохолодою, а потім за контрастом ставало ще жаркіше. Отець Кіхот докінчив свій тонік і поквапився замовити третю пляшечку, щоб випити її, поки повернеться Санчо.

Позад нього почувся шепіт:

— Монсеньйоре!..

Отець Кіхот обернувся. Це був той самий суб’єкт з портфелем — невеличкий худий чоловічок у чорному костюмі та чорній краватці, що цілком пасували до його чорного портфеля. Він мав гострі чорні очиці за скельцями окулярів у сталевій оправі й тонкі, міцно стулені губи, і отцеві Кіхоту подумалось: цей чоловік цілком міг би бути провісником лихої долі, а то й самим Великим Інквізитором. Скоріше б повернувся Санчо…

— Чого ви хочете? — запитав отець Кіхот, як йому здавалося, впевненим, безбоязним голосом, але бульбашки тоніку все зіпсували, і він тоненько гикнув.

— Я хочу поговорити з вами сам на сам.

— Та я ж і є сам.

Чоловік кивнув головою на спину бармена за стойкою і сказав:

— Справа серйозна. Тут я говорити не можу. Будь ласка, пройдімо туди, крізь задні двері.

Та задніх дверей було двоє, і отець Кіхот завагався, не знаючи, в котрі вийшов Санчо.

— Праворуч, — підказав чоловік.

Отець Кіхот слухняно повернув праворуч. Там був невеликий коридорчик і ще двоє дверей.

— Сюди. В перші двері.

Отець Кіхот опинився у вбиральні. Поглянувши у дзеркало над умивальником, він побачив, що чоловік, який полонив його, порпається із замком свого портфеля. Хоче витягти пістолет? Виходить, йому судилося вмерти від пострілу в потилицю?.. Квапливо, чи не занадто квапливо, отець Кіхот став мовчки проказувати покаянну молитву. «Боже, прости мені всі мої грі…»

— Монсеньйоре…

— Слухаю вас, друже мій, — озвавсь отець Кіхот до відображення в дзеркалі. Коли вже він має померти від кулі, то хай краще в потилицю, ніж в обличчя — це подоба лику Божого.

— Я хочу, щоб ви висповідали мене.

Отець Кіхот гикнув. У цю мить двері відчинились, і до вбиральні заглянув Санчо.

— Отче Кіхоте!.. — вигукнув він.

— Ідіть звідси, — звелів отець Кіхот. — Я вислуховую сповідь. — Тоді обернувся до незнайомця й спробував прибрати вигляду, гідного свого сану. — Навряд чи тут належне місце для сповіді. Чому ви звернулися саме до мене, а не пішли до свого священика?

— Я щойно поховав його, — відказав чоловік. — Я трунар. — Він відкрив портфель і витяг звідти велику бронзову ручку.

Отець Кіхот сказав:

— Я тут не в своїй єпархії. Отож не маю ніяких повноважень.

— На монсеньйорів ці правила не поширюються. Як тільки я побачив вас у ресторані, я подумав: «Оце моя нагода».

Отець Кіхот сказав:

— Я монсеньйор ще зовсім віднедавна. Ви певні щодо правил?

— Так чи так, а за надзвичайних обставин будь-який священик… А в мене саме такі обставини.

— Але у Вальядоліді багато священиків. Підіть до першої-ліпшої церкви…

— Я побачив по ваших очах, що ви такий священик, який зрозуміє.

— Що зрозуміє?..

Та чоловік уже шпарко проказував покаянну молитву — принаймні слова її він знав чітко.

Отець Кіхот розгубився. Ще ніколи йому не траплялось вислуховувати сповідь у такому місці. Звичайно він сидів у своїй схожій на труну кабінці, отож і тепер майже машинально ввійшов у єдину кабінку, яка там була, і сів на накритий покришкою унітаз. Незнайомець хотів був стати на коліна, але отець Кіхот спинив його, бо підлога була аж ніяк не чиста.

— Не треба на коліна, — сказав він. — Стійте, як стоїте.

Чоловік простяг до нього велику мідну ручку й промовив:

— Я згрішив, і через вас, отче… даруйте, монсеньйоре… через вас прошу в Господа Бога прощення.

— У цій кабінці я не монсеньйор, — сказав отець Кіхот. — У сповідальні не існує титулів. Що ж ти скоїв, сину мій?

— Я вкрав оцю ручку і ще одну таку саму.

— То поверни їх власникові.

— Але ж власник помер. Це його я сьогодні поховав.

Отець Кіхот, як належало за звичаєм, прикрив очі рукою, щоб зберегти таємницю сповіді, але перед його внутрішнім зором і далі виразно стояло смагляве лисяче обличчя. Він був із тих священиків, що