Петро Кралюк - Богдан Хмельницький. Легенда і людина, Петро Кралюк

слова Хмельницького ніби ув’язнюють, а сина Тимоша б’ють киями в Чигирині. Правда, не зрозуміло, за що дісталося Тимошеві. Потім в українській літературі жаліслива історія про побиття сина Хмельницького зазнала розвитку. «Виявилося», що якогось сина майбутнього гетьмана посіпаки Чаплинського під час наїзду на Суботів засікли до смерті. Подібні твердження зустрічаються і в творах польських авторів.

У Ліни Костенко у віршованому історичному романі «Берестечко» розповідається про таку собі «степову Гелену», через яку почалася війна — подібно до того, як колись вибухнула війна через Олену Троянську. Взагалі легенди про «степову Гелену» стали достатньо поширеними в українській літературі, театрі, кіно. Хоча корені цих легенд варто шукати в літературі польській другої половини XVII ст.

У оповіді Грабянки про конфлікт навколо Суботова уже з’являється історія з жінкою. Сама пані Чаплинська просить свого чоловіка, щоб той звільнив Хмельницького з в’язниці (знову ж тут відчутний вплив польської літератури). Правда, не зрозуміло, яка була мотивація в тієї особи. І взагалі ця історія виглядає дивно. Потім цей жіночий момент був творчо допрацьований українськими авторами. Почали розповідати, що під час наїзду на Суботів Чаплинський забрав якусь польську шляхтянку, з якою жив Хмельницький. Чаплинський ніби з нею одружився чи зробив наложницею. Потім Хмельницький, помстившись своєму кривдникові, знову повернув її собі й пошлюбив.

Як і в Самовидця, в Грабянки маємо малозрозумілу історію з якимись королівськими привілеями, що були надані Барабашеві. Вона в нього переростає в авантюрне оповідання, не позбавлене художніх красот. Ось як воно звучить у викладці літописця: «Написав король Барабашеві, тодішньому козацькому генеральному осавулу, листа під своєю королівською печаткою, а в тому листі писав: «Якщо й справді козаки воїни відважні, якщо меч і силу маєте, то чому ж свою волю не бороните?» Про цей лист Барабаш не сказав нікому, може, тому, що вірно ляхам служив, а може заради користі — хотів добре жити, а про військо не дбати та на наругу над людом не зважати. Хмельницький дізнався про те королівське писаніє і замислив його у Барабаша відібрати та війську козацькому прочитати. Якраз на той час жінка Хмельницького дитя породила і попросив Хмельницький Барабаша за хресного батька стати. Барабаш погодився. І у Суботові на хрестинах, коли гості Хмельницького напідпитку були, коли вже й Барабаш під хмелем був і Хмельницького за друга собі мав, отоді він і сказав Хмельницькому про писаніє королівське та де воно заховане. А той вислухав усе це, запам’ятав, і коли Барабаш на хрестинах вже зовсім упився й заснув міцно, Хмельницький зняв його шапку, пояс і перстень, покликав вірного слугу і послав його з усім цим до жінки Барабаша у Черкаси. Не відаючи про хитрість, вона віддала посланцеві лист королівський. Коли з Черкас до Суботова посланець той повернувся, козаки лист королівський прочитали і на човни, королівським зичливцем знатним козаком Іляшем Переяславським зроблені, посідали й разом з Хмельницьким за пороги повтікали»[123].

Так виглядає в інтерпретації Грабянки історія втечі Хмельницького на Січ. Представлений опис подій видається не зовсім логічним. Виявляється, Хмельницький втік до запорожців не через те, що його обурили утиски козаків чи навіть власні переслідування, а через те, що викрав якусь королівську грамоту в Барабаша, суть якого зводилася до риторичного питання: «Якщо й справді козаки воїни відважні, якщо меч і силу маєте, то чому ж свою волю не бороните?»

Історія з Барабашем (правда, в досить своєрідній інтерпретації) зустрічається в Літописі Самовидця, мала вона поширення і в літературі польській. З’явилася навіть народна дума про Хмельницького й Барабаша[124]. У ній розповідається про те, що Барабаш отримав королівські листи, в яких козакам надавалися вольності. Але він їх сховав. Ось тоді Хмельницький запросив до себе в гості Барабаша, напоїв та поклав спати. Далі забрав у нього ключі (в інших варіантах — золотий перстень) і послав свого джуру до жінки Барабаша, аби вона дала йому грамоти. Жінка це робить, думаючи, ніби виконує веління чоловіка. Грамоти опиняються в руках Хмельницького. Барабаш, прокинувшись, розуміє, що його обманули.

Звісно, історія ця не виникла безпідставно. Барабаш, як і Хмельницький, залучався Владиславом IV до походу проти татар і турків. Але між цими двома провідниками виникли протиріччя. Це й знайшло відображення в історії про Хмельницького й Барабаша, яка зустрічається в різних інтерпретаціях.

Не міг Грабянка оминути такої дражливої теми, як союз Хмельницького з кримськими татарами. Він подає це як вимушений крок з боку козацького гетьмана, оскільки «ляхи задумали його погубити». Саме ж укладення союзу виглядає дивно. Грабянка пише: мовляв Хмельницький «відрядив гінця в Крим до хана Іслам-Гірея. Хан саме мав гнів на короля (той не заплатив домовленого викупу), проте не хотів меча піднімати, хотів знати, заради чого битву розпочинати. А поперед нього стояв із своїм загоном мурза Тугай-бей, воїн славний і невимовно відважний, що не завжди корився ханові і з своїми татарами в окремому наділі проживав. На нього жартома хан рукою показав і повелів його запросити на поміч. А перед цим, якраз рік минув, козаки Тугай-бея і його орду добре побили. Згадавши все те, Тугай-бей спершу розгнівався на козаків, як на недругів своїх, а потім, покладаючися на удачу, погодився допомогти козакам і домовився з ними про місце, де козаки розпочнуть бій з ляхами»[125].

Грабянка охоче описує перемоги Хмельницького, спеціально звертаючи увагу на діяння козаків й намагаючись уникати згадок про татар, які воювали разом з козаками. Уникає він розповідей і про козацькі грабунки. Хіба що іноді згадує про грабіжницькі наїзди, які чинили татари. Не перестає вихваляти військовий геній Хмельницького. Спеціально акцентує увагу на геройстві козаків. Водночас маємо намагання принизити поляків, показати їхню недолугість, у тому числі польських командирів. Хіба що іноді з повагою говориться про Ярему Вишневецького (чи не є це знову ж таки наслідком впливу творів польських авторів, де цей князь постає як доблесний герой). Даючи таке позитивне зображення козацтва, автор вкладає в уста історичних персонажів вигадані промови, заяви, які часто мають відверто ідеологічний характер. Трапляється навіть, що для підсилення «ідеологічного ефекту» він використовує неперевірені чутки й легенди.

Наприклад, розповідаючи про битву під Жовтими Водами, Грабянка пише, що «послав Хмельницький до реєстрових козаків Ганжу, особливого посланця, і наказав розповісти їм про свою силу,