Петро Кралюк - Богдан Хмельницький. Легенда і людина, Петро Кралюк

про татар і звернутися до них з такими словами: «Чию кров йдете проливати? Чи не братів своїх? Чи ж у нас не одна мати — Україна? За кого вам випадає стояти? За костьоли? Чи за храми господні, що породили і ростили нас від дня хрещення? Чи ви короні польській допомогти хочете, яка неволею за вашу мужність відплатила, чи матері своїй Україні, яка волею вас обдарувати воліє?»[126] Зрозуміло, така промова є плодом вимислів автора.

Оповідь про битви під Жовтими Водами й Корсунем Грабянка завершує віршованим панегіриком:

«Ото ж ви прийшли, щоб Хмельницького взяти, А самим довелося в неволю прямувати. До Криму бундючно простують ридвани, А в них з радниками обидва гетьмани. Вози ж із скарбами козакам лишили, Аби худорбу свою тим скарбом прикрили. Хотіли ляхи на козаках слави зажити, Та Господь віддав її тим, хто вміє терпіти. Він возніс нині смиренних руснаків, А гордих з престоли низложив поляків. Всіх тих багатих відрядив до Криму, Що Русь всю хотіли передати Риму»[127].

Приблизно в такому ж ключі Грабянка оповідає про битву під Пилявцями, прославляє козацтво і показує зарозумілість поляків, котрі на війну, як на гулянку прийшли: «Хмельницький... попрямував далі і під містечком Пилявці став табором, туди ж підійшло готових до бою шістдесят тисяч шляхти, а слуг, у лаштунки бойові, добре вбраних, мабуть утричі більше було. І всі вони хизувалися, в золото та серебро зодягнені, хизувалися, ніби на гулянці, й гадки не мали, що поміняють у козаків те дороге вбрання на гуні та рядна, а козаків думали просто канчуками розігнати. Ще коли з Костянтинова вирушали, то забрав Господь у них розум, бо кожен ішов, де хотів, ладу не дотримуючись, хоч Хмельницький завчасу всі кращі місцини зайняв і добре їх до бою підготував»[128].

На відміну від Самовидця, котрий зображує похід козаків і татар на Львів у 1648 р. як грабіжницький, Грабянка намагався приховувати негативні моменти. Вдаючись до чуток, літописець виправдовував діяння Хмельницького під Львовом. Виявляється, в цьому місті католики вбивали русинів, через що козацький гетьман і хотів спалити Львів: «У Львові тоді якраз було повно втікачів, так само як і в передмісті у костьолі бернардинів, тиснява панувала невимовна, тоді бернардинці потай перебили силу благочестивих русинів і тіла їхні в криницю повкидали. Дізнався про це Хмельницький і пригрозив спалити місто, та потім зглянувся на благочестивих, узяв викуп і подався добувати Замостя»[129]. Думаємо, говорити про достовірність такої інформації не варто. Але подібні вигадки сприймалися й тиражувалися українськими авторами.

Грабянка також намагався представити Хмельницького як справедливого діяча, що дбав про людей, не хотів ображати своїх ворогів. Літописець твердить, ніби той не допускав, щоб татари брали ясир.

Ось як пише Грабянка про відхід Хмельницького з військом від Замостя в 1648 р.: «Хоч і залишився найбільшим недругом шляхти, все ж у війні цій виявив себе (важливу на те маючи причину) і найбільшим справедливцем. Викликав сторожу і наказав сурмити назавтра генеральний похід, а щоб татари по селах ясир не брали, він взяв у міщан невеликий викуп і, ублаживши їх, відрядив додому, а сам повернув на Україну»[130].

Після походів 1648 р. Грабянка намагається зобразити Хмельницького як надзвичайно впливову особу, з якою хочуть мати справу правителі Європи. До нього приїжджають різноманітні посольства, а він сам вирішує, як їх приймати. Зі зневагою гетьман приймає поляків. Дипломатична місія останніх під пером Грабянки перетворюється в якійсь комічний водевіль: «Посли зібралися, взяли дарунки, знамено, бунчук, булаву та привілеї на запорізьке гетьманство і вирушили в дорогу. Прибули у Переяслав, вручили Хмельницькому королівське послання та привілеї на волю і гетьманство, а також знамено, бунчук та булаву. Однак Хмельницький з погордою прийняв їх, військове щастя розбалувало його, і він нахвалявся ляхів не лише за Сяном та за Віслою, а й за горами нагайкою повиганяти й гнати їх без оглядки, «бо ви, нинішні ляхи, не маєте нічого спільного з колишніми кавалерами, а скоріше зайцями стали, на мавп скидаєтесь, тільки й умієте, що говорити та втікати». І як не старався Кисіль, як не працював своїми медовими устами, однак гетьман, зневажаючи його велеречивість, не раз обривав його, наказував помовчати, і тільки шануючи своє старе знайомство з ним, запросив усіх послів до себе на обід та, порішивши посміятися з пихи панської, зодягнувся в дорогі шати і піднімав позолочену чару зі звичайною горілкою на честь послів польських та на честь жони своєї Чаплинської, родом польки (що теж багато вбрана і, мов п’яна, саме розтирала в черепку тютюн для Хмельницького)»[131].

Перемоги Хмельницького — це не лише його перемоги. Велику роль відіграли татари. Без останніх козацький гетьман не міг би досягти таких успіхів. І це Хмельницький чудово розумів. Зрештою, він виглядав не стільки як союзник, скільки як підданий хана. Тому його вага на міжнародній арені не була такою значною.

Щодо послів інших держав, то вони виявляють велику честь гетьману. А він їх з повагою приймає. Вони обговорюють з ним, як змінити політичну карту Східної Європи: «В цей же час у Хмельницького побували і посли багатьох королівств, бо, після повернення на Україну, він привернув до себе увагу народів. Ці посли везли з собою слова вітання і численні дарунки. Зокрема Рокоцій сподівався від нього особливої допомоги, він хотів домовитися, щоб (коли він підступить до Кракова) козаки рушили на Варшаву, а за це обіцяв зробити Хмельницького удільним князем київським по обох берегах Дніпра, князівство ж це — Руссю мало прозиватися і повинне було Польщі підкорятися. Прийшли до нього з поклоном з Боснії, прийшли румельці із-за Дунаю, як одновірці просили про допомогу.