Артур Чарльз Кларк - 3001: Остання одіссея, Артур Чарльз Кларк

що я бачив, — він з’явився в Артнеті Землі кілька років тому, — був розділений на архітектуру, музику, візуальні мистецтва… Я пам’я­таю кілька прикладів… Партенон, Тадж-Магал… Бахова «Токата і фуга» була перша в музиці, а за ними «Рек­вієм» Верді. В образотворчому мистецтві, звісно, «Мона Ліза». Далі — не впевнений, у якому порядку — група статуй Будди десь на Цейлоні й золота посмертна маска юного правителя Тутанхамона.

Навіть якби я пам’ятав решту, — а я, звісно, не пам’ятаю, — вона все одно неважлива: важливі їхнє культурне й релігійне походження. Загалом жодна релігія не домінує — окрім музики. І це може бути через чисто технологічну випадковість — орган та інші музичні інструменти доелектричної доби були вдосконалені на християнізованому Заході. Воно могло скластися інакше… якби, наприклад, греки чи китайці вважали механізми чимось більшим за іграшки.

Але що по-справжньому розв’язує питання, на мій погляд, це загальний консенсус щодо найвеличнішого зразка людського мистецтва. Знову і знову майже в кожному списку — це Ангкор-Ват. А втім, релігія, що надихнула його, вимерла багато століть тому — ніхто навіть не знає точно, якою вона була, крім того, що мала сотні богів, а не одного!

— Шкода, що я не можу видати це любому старому рабі Бернштейну — впевнений, він мав би хорошу відповідь.

— Не сумніваюся в цьому. Мені й самому шкода, що я не можу з ним зустрітися. І я радий, що він не дожив і не побачив, що сталося з Ізраїлем.

КІНЕЦЬ АУДІО.

Отаке, Індро. Шкода, що в меню «Гранімеда» нема Ангкор-Вата, — я ніколи його не бачив, — але не можна ж мати геть усе…

А тепер питання, на яке ти насправді хочеш мати відповідь… чому доктор Тед такий радий, що я тут?

Як ти знаєш, він переконаний, що ключ до багатьох загадок лежить на Європі — де нікому не дозволено висаджуватися от уже тисячу років.

Він вважає, що я можу стати винятком. Вважає, що в мене там друг. Так — Дейв Боумен чи ким він тепер став…

Ми знаємо, що він вижив, коли його затяг до Моноліту «Старший брат» — і якимось чином він після того знову відвідав Землю. Але є ще дещо, чого я не знав. І мало хто знає, бо ганімедяни соромляться про це говорити…

Тед Хан багато років збирав докази, і тепер він доволі певний цих фактів, хоч і не може їх пояснити. Принаймні в шістьох випадках, приблизно через століття один від одного, надійні спостерігачі тут, в Анубісі, повідомляли про те, що бачили якусь прояву — точно таку, з якою на борту «Діскавері» познайомився Гейвуд Флойд. Хоч жоден з них не знав про той інцидент, усі вони спромоглися ідентифікувати Дейва, коли їм показали голограму. Крім того, його бачили ще раз, на борту корабля-розвідника, що наблизився до Європи шістсот років тому…

Поодинці такі випадки ніхто б не розглядав серйозно, але разом вони складаються в схему. Тед твердо впевнений у тому, що Дейв Боумен вижив у якійсь формі й, імовірно, пов’язаний з Монолітом, який ми називаємо «Великою стіною». І що він і досі має певну цікавість до наших справ.

Хоч він не намагався вийти на зв’язок, Тед спо­дівається, що ми зможемо встановити контакт. Він вважає, що я — єдина людина, яка може це зробити…

Я й досі намагаюся все обдумати. Завтра ще поговорю з капітаном Чендлером. Розкажу тобі, що ми вирішили. Цілую, Френк.

ЗБЕРЕГТИ

ПЕРЕСЛАТИ — ІНДРА

Розділ 21. Карантин

— Діме, ти віриш у привидів?

— Звісно, що ні, але як будь-яка розважлива людина, я їх боюся. А чого питаєш?

— Якщо то був не привид, то точно найживіший сон, що я коли-небудь бачив. Минулого вечора я мав розмову з Дейвом Боуменом.

Пул знав, що капітан Чендлер поставиться до сказаного серйозно, якщо того потребуватимуть обставини, і Чендлер його не розчарував.

— Цікаво, але цьому є очевидне пояснення. Ти ж там живеш у номері Боумена, заради Деуса! Сам же казав мені, що там відчувається стороння присутність.

— Я впевнений, — ну, на дев’яносто дев’ять відсотків, — що ти маєш рацію і що все це викликане дискусіями, які точаться в нас із професором Тедом. Ти чув про повідомлення, в яких люди свідчать, що Дейв Боумен коли-не-коли з’являється в Анубісі? Приблизно раз на сотню років. Як він явився докторові Флойду на борту «Діскавері», після того як корабель знову активували.

— А що там було? Бо я чув якісь неясні балачки, але ніколи не прислухався до них серйозно.

— Доктор Хан таки прислухався, — і я теж, — я бачив оригінальні записи. Флойд сидить у моєму старому кріслі, аж коли позаду нього формується якась подоба хмари пилу й набуває обрисів Дейва — хоч детально вийшла тільки голова. Тоді фігура видає своє знамените повідомлення, попереджаючи, що їм треба забратися.

— І хто б на їхньому місці не забрався? Але то було тисячу років тому. Вдосталь часу, щоб сфабрикувати запис.

— Для чого? Ми з Ханом вчора його передивилися. Я б власне життя заклав на те, що запис автентичний.

— Знаєш, я з тобою згоден. Я теж чув такі пові­домлення…

Голос Чендлера затих, і він ніби трохи зніяковів.

— Давно-давно була у мене в Анубісі подруга. Вона розказувала, що її дід якось бачив Боумена. Я по­сміявся.

— Цікаво, чи є цей випадок у Тедовому списку. Ти не можеш зв’язати його зі своєю подругою?

— Ем… я б не дуже хотів. Ми не балакали кілька років. Вона легко може тепер бути на Місяці чи Марсі… А чого професор Тед так цим цікавиться?

— А оце саме те, про що я насправді хотів з тобою побалакати.

— Звучить зловісно. Кажи.

— Тед вважає, що Дейв Боумен — або чим він там став — може й досі існувати — там, на Європі.

— Тисячу років по тому?

— Ну — глянь на мене.

— Один зразок — це слабенька статистика, як казав мій професор математики. Але продовжуй.

— Це заплутана історія… або пазл, у якому не вистачає більшості шматочків. Але всі нібито погоджуються, що, коли той Моноліт з’явився в Африці чотири мільйони років тому, з нашими пращурами сталося щось критично важливе. Це поворотний момент доісторичного часу — поява перших інструментів… і зброї… і релігії… Не може бути, що це простий збіг. Моноліт мав щось із нами зробити — ясно ж, що він не міг просто стояти собі й пасивно приймати поклоніння…

— Тед любить цитувати відомих палеонтологів, які казали: «МАТ-0 дав нам еволюційного копняка». Він запевняє, що той копняк був направлений у не зовсім бажаний бік. Чи повинні ми були стати такими лихими й неприємними, щоб вижити? Може, й так… Скільки я його розумію, Тед вважає, що з прошивкою нашого мозку щось фундаментально не так, через що ми нездатні до послідовного логічного мислення. А ще гірше те, що, хоч усім створінням для виживання потрібна певна міра агресії, у нас її начебто набагато більше за мінімально необхідну кількість. І жодна тварина не катує собі подібних так, як ми. Може, це еволюційна випадковість — зразок генетичного невезіння?

— Широкий загал сходиться в тому, що МАТ-1 підсадили на Місяць, щоб стежити за проєктом — експериментом, чи що воно