Юрій Михайлович Мушкетик - Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик

і троячками, купюри були великі, я обіклався ними, набив кишені й боявся вийти на вулицю – пачки випирали з благенького піджачка. На ті гроші я купив перший у житті костюм – сірий у іскорку, і гуцульську сорочку, в яких я й «охмуряв» свою майбутню дружину та одружився.

А щодо роману? У «Радянському письменнику» виправили на повість – хіба може студент написати роман – хоч за всіма жанровими ознаками то – роман – я спершу приніс його у видавництво «Дніпро», видавництво перевидань класики, чого я тоді не знав, там незлобиво посміялися з мене, сказали, що чекають там мене пізніше, через кілька десятків років, місце мені вони зарезервують, й спрямували до «Радянського письменника». Там один редактор прочитав, вирішив «вибухнути» молодим, тримав його довго під спудом, розпочав редагувати, не давши на офіційну рецензію й не написавши редвисновку, а потім його вигнали з видавництва, й рукопис валявся в шухляді, врешті його «відкопали» й дали на рецензію Івану Ле. Як мені сказали на той час вже знайомі редактори з видавництва, які співчували мені (Б. Степанюк, Ф. Сидоренко), Іван Ле за своє життя не написав жодної позитивної рецензії, – пізніше я побачив бюлетені таємного голосування по прийому молодих до Спілки письменників, в одному бюлетені завжди були закреслені всі пошукачі цього звання, всі знали, що то бюлетень Івана Ле, – хлопці сказали, що розгорнутої рецензії Іван Ле писати не буде, для того він занадто лінивий, а викличе мене, поговорить, а тоді напише один абзац: «Рукопис не годиться, про все домовлено з автором», і радили ні з чим не погоджуватись в тій розмові, вимагати рецензії. Я якось витримав ту розмову, Ле ще обмовився, що сам хоче написати про Палія (він хотів написати про все). Ле написав рецензію, не обґрунтовану, поверхову, траплялося, що цитував початок одного речення й кінець іншого з різних розділів, з’єднавши їх в одне. Одначе, зрозуміло, керівництво видавництва зі мною не хотіло розмовляти, хто був я, і хто був Ле, до того ж знали, що Іван Ле чоловік безмір грубий, мстивий, як стало відомо пізніше, він найбільше написав доносів на своїх колег до НКВД. Одначе через якийсь час змінилося керівництво видавництвом (замість Натана Рибака прийшов Дольд-Михайлик), рукопис послали в Інститут історії і Михайлу Стельмаху, знявши першу сторінку з прізвищем автора. Обидві рецензії були позитивні, хоч, зрозуміло, рукопис недосвідченого початківця розгромити було не важко. Далі рукопис пішов у роботу. Всім авторам зрозуміле почуття, з яким вони дивляться на свій перший твір на полицях книгарень, серед творів інших, знаних авторів. Та й гонорар, який тоді платили щедро; в одночасся з голоштанного студента я став заможною людиною, навіть купив батькам хату на той гонорар.

На працю в «Дніпро» я «прибився» після закінчення аспірантури, бо ж був знайомий з працівниками редакції, а познайомився, опублікувавши там своє перше «солідне» оповідання «Перед грозою». Перші оповідання і перша повість – то був мій тріумф, чи не найбільший за все життя.

(Ох, ті наші тріумфи, допінги амбіцій і духу, мізерність здобутків, облуда й омана самих себе! Вони є в кожного, хто ступив на хистку дорогу мистецтва. Більші чи менші, оті горбики, зіп’явшись на які, нам здається, що бачимо далеко-далеко – овид у райдузі.) Повість вийшла друком, ось вона на полицях крамниць, на моїх очах її беруть до рук покупці, вона опублікована в Москві в «Дружбе народов» і видавництві «Молода Гвардія», на неї з’явилися відгуки в усіх республіканських, обласних і навіть більшості районних газет – чи ж не тріумф!

І мене залюбки взяли (навіть запросили) на роботу в редакцію журналу «Дніпро». Рік із хвостиком працював відповідальним секретарем, стільки само – заступником відповідального редактора. Був сумлінний, беручкий – повичитую матеріали, верстки, зроблю гонорарну розмітку… З колективом редакції знайшов порозуміння, бо й справді був працьовитий, ніяковий і скромний, не в своє діло носа не сунув, прочитавши матеріали якогось відділу, особливо критики, звіряв дати, цитати, не раз знаходив помилки, із завідувачами відділів розмовляв коректно – й коли редактор, О. Підсуха, вирішив іти на творчі хліба, колектив просив його рекомендувати мене замість нього.

У молодості один-єдиний спогад – найчастіше, він про кохання, про те – світле, неповторне, ні на яке інше не схоже, – може горіти на овиді нашої пам’яті довго-довго, втішаючи, тривожачи, тихо печалячи нас, в старості ж вони – неначе осінній зорепад над сонним селом, мчать зливою, шугають і шугають, лишаючи перед заплющеними очима мертві сліди, ми ж намагаємося з того зорепаду нагребти хоч жменьку попелу мудрості та досвіду, вічно обманюючись, що він комусь потрібний. Є серед того зореграю чисті небесні світила, є білі карлики, є нейтронні зірки, є й «чорні діри неба», в які нам моторошно заглядати, бо там – наші поразки, наша малість, наші кривди; ті з нас, які хочуть бути чесними перед нащадками, пригрібають увесь попілець, одначе чимало його розгублюють по дорозі. Навіть великий Руссо, вивернувши, неначе хитрий фокусник, свою торбинку з назвою «Сповідь», дещо сховав у рубчиках. Що вже казати про нас, грішних.

Ніколи не зараховував себе до людей крупних, оригінальних. Навпаки, скільки пам’ятаю себе з дитинства і юності, переживав, що не в усьому «такий як усі». Мабуть, це вельми зашкодило і в творчості. Мене й сьогодні дратують ті таланти, ті генії, які підпорядкували все власній геніальності, наплювали на умовності, а то й на звичайну людську порядність, всі оті Деріди, який так і казав: «Немає нічого кращого, як плюнути на портрет своєї матері», за що його власний батько прокляв і не пустив на поріг свого дому, всі оті, які кидали власних дітей «бо заважають», і зраджували дружин «в ім’я мистецтва, для отримання нових емоцій і досвіду».

Та й… Будь-які спомини – завжди суб’єктивні, і як би не старався автор, у них проникає домисел, і яким би не був скромним мемуарист, десь та виставить свою персону на передній план. Якщо таке зустрінете в оцих записках стосовно мене, наперед прошу вибачення, бо ж хоч і прагну об’єктивності, єсмь грішний.

Отож, приступаючи до збору того попелу, ми повинні неухильно спрямовувати себе на те, що не губитимемо, не відгрібатимемо попіл «чорних дір» – чорних діл та нейтронних зірок на узбіччя й прагнутимемо до правдивості. Я свідомий того, що в моєму житті білих великих світил було небагато (насамперед маю на мислі великі, яскраві події – не був на війні, не сидів у тюрмі, не вчинив нічого ні героїчного, ні розбійного, й не створив «Божественної комедії»), і отож не збираюся протюпачити