Юрій Михайлович Мушкетик - Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик

з городу лободу поросяті, од нас, як і од наших вчителів, пахло гноєм і сосновою глицею, й ми не почувалися щасливими дітьми Країни Рад. Але ж ми вчилися по тих підручниках, починаючи з букваря, де «А» – наша найсильніша в світі армія, а «Л» – Ленін – найкраща людина в світі, завдяки якій ми живемо і дихаємо – читали ті книжки, й ті істини були єдині, які ми знали. Не те що ми з радістю засвоїли їх, керувалися ними, вони лишали десь там і займали не належне їм місце, ними керувалися інші, які керували нами. Такими ми прийшли у виші, писали перші вірші, перші сторінки прози. Ми виборсувались вже пізніше.

Виходячи з вищеназваних засад, митці й мусили творити. А далі йшло інше – похідне. Скажімо, психологізм. Суспіль шкідлива категорія. Непотрібна тій системі, яка будувалася лише на гаслах, застерігала заглиблюватися в суть, в людину, бо це було небезпечно для неї самої. Пам’ятаю, коли я написав «Білу тінь» і її довго не давали опублікувати книгою, то табу передавали пошепки: «Психологізм. Там – психологізм!». Посутньо іншої крамоли там і не було, лише ця. Психологізм! Куди ж і як «виламувався», проривався я? Потрошку, давно, в романах про колгосп. Але – тільки про частковості. На систему не важився. Радів, «просунувши» дрібні правдочки. Одважився в «Останньому острові», далеко не найкращому моєму творі з художнього боку. Останні острови – то останні острови нації. Кілька разів мене лякали романом: «Ви повинні шануватися, ми пам’ятаємо ваші “Останні острови”». Це – з ЦК. «Ясу» писав 70–74 рр. без найменшої надії на друк, у стіл. І «Обвал» – алегорію на всю систему. Але все те далі. Справжнє ж прозрівання розпочалося в колективі «Дніпра», з обміну думок із приводу прочитаного, баченого, чутого. З читання рукописів і ставлення до них. От про цей відтинок свого життя я і хочу розповісти.

І про те, як «починався» сам як письменник. Тобто: початок початку цієї теми

Я не знаю, звідки воно взялося: в школі я почав шкрябати вірші. «Звідки взялося» – адже ні місце, ні час не сприяли тому. Перші вірші написав у час німецької окупації, щось таке патріотичне, в шкільному зошиті, я його заховав у хліві за стропом, а зошит поточили миші. Воєнний час: ми орали колгоспне поле, копали городи, носили хмиз із лісу – довкола ліси й болота – були такі собі маленькі задрипані хазяйчики, й інтереси наші були – воли, коні, корови, свиня в загорожі, кури, город. Вірші в школі писав я один. Щоправда, я знав, що в світі ще троє писали вірші, так би мовити мої колеги (хоч слова того тоді не знав): Байрон, Лермонтов, Леся Українка. Спогадую – Байрон із хрестоматії двадцятих років, здається, в перекладах М. Рильського:

…Прощай, прощай, он берег мій

У морі синім зник,

Лютують хвилі, вітер злий,

Лунає чайки крик.

Байронізм.

Лермонтов також: «со скалы – орлы», «Тоска томила грудь» і т. ін. Шкільні, підручникові поети значення не мали – й таки справедливо: ми знаємо, які казенні вірші вміщали в підручниках, та ще й вчили їх з-під палиці.

Щось з моїх віршів було навіть у шкільній стіннівці. Отако, Байроном я й вступив до університету (Байроном чи вже Пушкіним). Треба зауважити, що любов до книжок, до читання привела мене на філологічний факультет, мені пророкували технічний виш – я знав математику, тобто міг самостійно розв’язати будь-яку задачу зі шкільних підручників, й то іноді кількома способами.

Вступив до університету, пішов на літстудію, а там… ще сотня Байронів і Пушкіних. Єдине, що можу сказати на свій позитивний карб, – я осягнув, що в декого з тих Байронів і Пушкіних вірші кращі за мої. Справжніші.

Як же почалася проза? Перед тим, як відпустити нас після закінчення першого курсу на канікули, нас зобов’язали кожного прочитати у своєму селі лекцію і привезти довідку з печаткою про це. Лекцію на будь-яку тему. Оскільки я не знав, про що читати – я тоді не знав, що поміж нашим і сусіднім селом Заньки жив Юрій Лисянський, «великий русский мореплаватель, который повторил подвиг Магеллана», – про що я пізніше прочитав у російській енциклопедії, ніхто нам у школі не розповів і про Марію Заньковецьку, і про інших «зацних» людей, зокрема партизанів громадянської війни (Кропив’янського – командира першої української дивізії) – всі вони були позаарештовувані, їхні прізвища боялися вимовити, а тим часом я десь прочитав, що козацький полковник Семен Палій десь з наших країв. І я почав у академічній бібліотеці – перепустку туди добув мені В. І. Маслов – видлубувати якісь матеріали про Семена Палія. І навидлубував на сяку-таку доповідь, яку й прочитав у селі, сам тим часом скрушно думав, чому про такого славетного чоловіка немає нічого сутнього. Про Наливайка є, про Хмельницького є, про Богуна, а про Палія немає. І далі рився в фондах. І визріла в мене несподівана думка – написати про Палія художній твір. І я почав писати – в тій же бібліотеці, вечорами-ночами в гуртожитку – на студентській кухні, в коридорі на підвіконні. Це винюхали-видивилися мої товариші, й кпинів я натерпівся на багато років життя. Та й справді – хлопець не має за душею жодного надрукованого рядка, а пише велике полотно – роман. Урешті, коли вже було недалеко до кінця, стривожився й я: а що як я не гожий написати, що, як це графоманія. І тоді я на якийсь час відклав рукопис і написав двоє оповідань, одне для дітей, друге – для дорослих, про Марію Заньковецьку – побував кілька разів у Заньках, зустрівся з людьми, які її ще знали, зокрема з її покоївкою. Одне одніс у «Барвінок», друге в «Дніпро». Скількись там часу – місяців три-чотири, терпів, а тоді пішов: у «Барвінок». Консультант (люди, які читають початківців) довго шукала рукопис і не могла знайти, підключилися в кімнаті інші – може, випадково потрапило в їхній стіл – немає. Їм уже незручно (зрозуміло, там графоманія, а все одно негаразд), опускають очі, метушаться, аж тут заходить якийсь чоловік (відповідальний секретар): «що шукаєте?», «хлопець приніс оповідання, а воно пропало», «а як називається оповідання?» «Голуби», «Так воно вже в номері, є аркуші, через кілька днів тираж». Можна уявити мою радість, мій тріумф. О, ці маленькі тріумфи, скільки душ вони переколочують, скільки оман приносять.

Звідти я пішов до «Дніпра». Там сказали, що оповідання схвалене до друку. Завершуючи оповідь про тріумф, скажу, що гонорар у «Дніпрі» виписали великий (платили від обсягу), в бухгалтерії справжнім авторам платили крупними купюрами, а початківцеві – що залишилося карбованцями