Юрій Михайлович Мушкетик - Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик

од початку до кінця всім моїм маленьким буденним «чумацьким шляхом», мені давно кортить розповісти лише про основний відтинок своєї житейської дороги, справді насиченої подіями, іноді драматичними, іноді смішними, про час своєї праці в журналі «Дніпро».

Треба сказати, що остаточно я визрів, зрозумів усю облудність радянської системи в «Дніпрі». Але тут-таки хочу зауважити, що коли ти вже зрозумів цю систему, повністю відкидаєш її, ти в силу обставин залишаєшся її часткою. Час і мого власного зростання, визрівання, думання. Час раніший – був час не думання, заморожений, істини були в підручниках, лозунгові, партійні. Партія керувала всім, на всіх вищих посадах були тільки партійці, так само, як і в Гітлера, де про це було заявлено прямо. Партія стала державою, «рульовим», «керуючою і спрямовуючою силою». В ідеології, в мистецтві насамперед. Значення XX з’їзду було в тому, що він змусив задуматись, аналізувати, що він дав можливість обмінюватись думками, принаймні на кухнях, десь на природі, звіряти власні думки. З’явилися припущення, що не все в нас справедливо, й бажання в декого поміняти світ на кращий. Ось на такому «вододілі» я й приступив до праці.

Розпочинав я самостійну редакторську працю в «Дніпрі» з підготовки до публікації «Потомків запорожців» О. Довженка. Признаюся, вповні значення Довженка, його місця в українській літературі я тоді ще не уясняв. Це вже прийшло пізніше. Кажуть: «Довженко – це епоха». Це так і не так. Не знаю, запізнився Довженко прийти в світ, чи поспішив, але жив він не в своїй епосі. Епоха була масштабною, але більшою мірою своїми негараздами, трагедіями, гримасами: фашизм і сталінізм, поділ людства на два ворожі табори – соціалізм та капіталізм, боротьба яких забрала в людства стільки зусиль, прорив у космос, страшні війни… Він же, на моє переконання, великий гуманіст, був народжений для краси й мав стати в один ряд із великими Леонардо, Мікеланджело, іншими титанами відродження, а був захоплений у велетенський каламутний вир. Це вир досі небачених відкриттів, могутності людини, яка дедалі більше виявляється псевдомогутньою, грандіозних надій і розчарування в поступі, прогресі, дрібних мстивих вождів і народних страждань. За його життя надій було більше, ніж розчарувань. І все це сфокусувалося в ньому, в його творчості та потребує пильного, небуденного аналізу. Першим словом, яким би я спробував означити Довженка – масштабність. Масштабність у всьому. У думках про світ, про життя, про людей, малих і великих, які дуже часто є малішими малих, про мистецтво. До масштабності його мислення не дорівнювався ніхто з митців не тільки України, а й усього колишнього Радянського Союзу. Він і мислив символами. Земля, народ, який він любив конкретно – в образі батька, плугатарів і косарів з рідного села, страдників-воїнів. Простий символ – соняшник, також уособлював світ – його круговерть, красу, спрямованість на сонце. Символи проростали з думи, з народної пісні, жарту.

Світ і Довженко – це тема, яка ще чекає на свого дослідника. Тут і його космічні прозріння, і злиття з природою, і помилки, як з отими рукотворними морями, а основне – космос людей, душі, мистецтва, як такого, яке породжене людиною і породжує людину – Довженко вірив, що мистецтво покликане (й може) оновити людство.

У цій темі ще одна тема – митець, Довженко, і революція, радянська доба, яку він приймав і не приймав, і яка стискала його холодними лещатами, переінакшення багатьох понять естетики, болі від цього, бо естетичне поняття краси й добра було дано йому від природи, як птахові уміння літати. Довженко й підіймався над епохою, і залишався в ній. Мислив символами, обожнював усе велике, масштабне, воно ж і страхало його у вигляді великої нещадної системи, інакше не можу пояснити, як постають і падають мертві оті «символи куркуля» – у п’єсі, не вірю, що те було його переконанням. Навіть я, маленький, та ще й редактор-початківець, не сприймав того, хотів їхати до Довженка в Москву, щоб посперечатися, хоч Підсуха іронічно сказав: «Та він проковтне вас, ви й не стямитеся», замовив квиток… і в цей час звістка про смерть Довженка.

Революція тією чи іншою мірою скаламутила свідомість усіх, хто жив при світлі запалених нею пожеж. І оте Горьківське: «так з ким ви, майстри культури?» було для нього болісним, і він не вирішив його для себе до кінця життя. З народом. Але який він нині, народ, хто його репрезентує? Одне можемо сказати певно – він завжди був з Україною. Вона билася в його серці, він сам був увесь з України, з її вітру, з її дібров, з цілющої деснянської води, він хотів усьому світові розповісти про свою любов, але йому запечатували вуста й не раз болісний стогін зринав з них.

Запальний, нестримний, народжений на нового месію, зміг реалізувати тільки дещицю свого таланту. Митець з печаттю генія. Не міг він повно реалізуватися в своєму часові. Згадаймо його грандіозний задум роману, який розбивався об холодний ідеологічний мур…

Він не був людиною всім приємною, епоха наклала й на нього свій карб, в дусі епохи часто бував нестримним, категоричним, різким, «вождистським» у поводженні з підлеглими. Пам’ятаю, як до редакції прийшов один колишній співробітник Довженка по роботі, старий чоловік, і почав розповідати, який Довженко був нетерплячий і нетерпимий, як підбирав акторів на ролі, як проганяв їх з найменшої похибки, вже зірваних з попередньої роботи, як толочив «щорсівськими» кіньми стиглі жита й ще багато дечого, і як ми обурилися й прогнали оповідача.

Одначе все це – категоричність, гарячність у Довженкові – ще й від того, що не терпів посередності, погано виконаної роботи, верхоглядства. Мені здається, що на яку б оболонь він не ступив, скрізь проклав би свою стежку й скрізь був би попереду. Таку вже мав вдачу. В цьому бачу не тільки позитиви, а й деякі негативи, що, зокрема, проявилося в тому, що ті, хто його наслідували, ставали епігонами, він сипав у кіш зерно, вони – полову. І взагалі кожні перші, кожне змагання народжують останніх, упосліджених, а це боляче.

Він міг бути філософом, полководцем, будівничим міст, що свого часу відмітили Рильський і Гончар. І був першокласним режисером, драматургом, художником – великим митцем, що явив світові образи до нього не бачені й не знані.

Сьогодні дехто обожествляє Довженка, чого робити не слід. Бог на світі один. Дехто ж, надто з тих, хто не знає тієї доби, кидає до підніжжя його пам’ятника іржаві цвяхи осуду. Це роблять ті, хто не знає міри своєї власної душі, й просто не вміє перевтілюватися, прозрівати, проникнути в дні, в яких все просякнуто