Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко

вона прибігла на колишнє місце роботи й почала розпитувати Анатолія Федоровича про його творчу діяльність. З особливою впертістю чомусь просила розповісти про черкаський Пагорб Слави та про величний меморіал загиблим воїнам на Савур-Могилі, розташованій майже на стику Донеччини з Луганщиною…

Але вже отримавши необхідні роз’яснення, раптом дізналася, що зараз високий гість працює над новим проектом – над меморіальним комплексом «Голодомор-33», який планується відкрити неподалік Мгарського монастиря в Лубнах до 60-х роковин Великого Голодомору. А дізнавшись, несподівано для всіх присутніх спитала різким неприємним тоном:

– Анатолію Федоровичу, та як ви можете брати участь у цій профанації?!

Цього не очікував ніхто. Отож усі на деякий час розгубилися, тільки колишній її начальник – директор бібліотеки-музею Василь Панасович Береза спитав пенсіонерку:

– Ніно Панасівно, що ви маєте на увазі? Та й загалом, які у вас претензії до нашого шановного гостя…

Але тут Ігнащенко, мабуть сам того не бажаючи, загострив ситуацію, заявивши, що по завершенні зустрічі й перед від’їздом з Канева збирається відвідати могилу Великого Кобзаря. Почувши це, літня жінка аж відсахнулася, потім пробурмотіла крізь зуби:

– Ну й цілуйтеся зі своїм Шевченком! Із цим людожером, який писав: «Руйнували, мордували, Церквами топили… А тим часом гайдамаки Ножі освятили…» Цілуйтеся на здоров’я!..

І вибігла з бібліотеки-музею прожогом, навіть не попрощавшись. Так, звісно, Василь Панасович перепросив за, м’яко кажучи, дивакувату поведінку своєї колишньої підлеглої. Однак неприємний осад, як-то кажуть, лишився.

Не дивно, що іменитий гість вимагає пояснень. Якби Кайстрюк опинився на його місці – він би, мабуть, так само розпитував свого провідника: а в чім річ, власне кажучи?! Чим цю Ніну Панасівну Федяк не влаштовує постать справжнього генія нації – величного поета Шевченка?..

– І все ж таки поясни, будь ласка, – немовби читаючи його думки, повторно попрохав Ігнащенко.

– Та я чого там… Я людина маленька, – спробував він ухилитися від теми. Однак архітектор продовжив наполягати. Тоді Кайстрюк запропонував:

– А ви б краще Березу спитали про це.

– Знаєш, Іване, я ж Василя Панасовича сьогодні вперше у житті побачив, як, власне, і всіх вас. Ми ж із тобою тепер сам-на-сам, отож і поясни… Підкажи, насамперед, чи не є вони родичами? У них же по батькові однакове. Хоча на брата й сестру вони явно не схожі.

Втім, Кайстрюк теж не збирався патякати зайве.

– Так, вони не родичі. А що по батькові однакове, то це лише збіг.

– Я так і думав! – радісно кивнув Ігнащенко.

– А про інше я говорити не готовий, – стримано додав Іван Артемович.

– Але чому?..

– Бо війна кожному наробила лиха. І Ніні Панасівні наробила, й мені теж. А тому у кожного можуть бути таємниці, пов’язані з минулим.

– Невже тобі настільки важко пояснити…

– Анатолію Федоровичу!.. Здається, ви збирались відвідати могилу Кобзаря, чи не так? – нагадав Кайстрюк.

– І не просто збирався, а ми туди ж ідемо.

– Ну, то пішли, – водій легенько мотнув головою, – бо якщо стоятимемо тут, під бібліотекою, то я не встигну відвезти вас на автобус.

Ігнащенко збирався щось заперечити, однак Іван Артемович повторив:

– Місто у нас маленьке, отож Ніна Панасівна так чи інакше дізнається, що я висловив вам свою думку про неї.

– Та як вона дізнається, якщо ми зараз тільки удвох?!

– Не знаю, як саме, – але дізнається, – стояв на своєму Кайстрюк. – В таких от маленьких містечках, яким є наш Канів, усі завжди дізнаються про подібні речі. Ви звідси поїдете, вам воно байдуже. А мені тут і далі жити. А Ніна Панасівна ця – баба доволі огидна, як ви вже встигли переконатися.

– А як раптом?..

– Раптом нічого не стається, – заперечно мотнув він головою. – А тому кажу востаннє: я краще промовчу. Так що давайте підемо на могилу Шевченка, а потім я відвезу вас на рейсовий автобус, доки ми його не проґавили. Отож ходімо!..

Приватний будинок по вул. Озерній, Миргород, жовтень 1993 року

Назву його хвороби вимовити було вкрай складно: холецістоангіохоліт. Хоча якщо бути справедливим, то назва спеціальності, написаної у Спартака в дипломі – «спецелектрометалургія», – була навіть трохи довшою. А спробуйте вимовити без жодної помилки таке словосполучення, як «адсорбційно-автокаталітична теорія Байкова»! Між тим, саме він навчився цьому чи не найпершим на весь їхній курс… Отож засвоїти вимову свого теперішнього діагнозу – не така вже й велика премудрість.

Значно важче було зрозуміти, що ж із цією хворобою робити? Холецістоангіохоліт – це, якщо на пальцях пояснювати, комбіноване запалення жовчного міхура і жовчогінних шляхів. Ну гаразд, Спартака на тиждень ушпиталили, якимись ліками наштрикали, навіть гемодезом кров почистили. А далі що – на карсилі сидіти чи трав’яні настоянки пити?..

– Режим дня не треба порушувати, – суворим тоном мовила дільнична лікарка, вклеюючи отриману зі стаціонару виписку до розпухлої медичної картки пацієнта Сивака Спартака Андрійовича. – Особливо ж моя рекомендація стосується харчування. Хоча…

Лікарка трохи подумала й обережно запитала:

– Ви ж і досі не одружені, якщо я не помиляюся? Вам хто їсти готує – мама чи, як це зараз модно казати, цивільна дружина?..

– Мама, – Спартак підібгав губи. Було помітно, що спрямованість розмови починає діяти йому на нерви.

– Е-е-ех-х-х, молодий чоловіче!.. Й не соромно сидіти у мамуні на шиї?! Це ж ще й у тридцять років!..

– Перепрошую, ви тут мене виховувати зібралися чи хочете відкрити філію РАГСу при нашій поліклініці?! – не стерпів він.

– Я всього лише про ваше здоров’я піклуюсь.

– А здоров’я таке, яке є. У мене вдома тато після трансмурального інфаркту, отож лікування треба забезпечити насамперед йому. І харчування також. А я поки що підготовкою до дисертації краще займатимусь, в чому мені заважає наш завлаб, який поставив мене в чергу на захист лише після…

Утім, второпавши, що його заносить на нецікаву й несуттєву тему, Спартак з безнадійним виглядом махнув рукою та замовк. Трохи почекавши на продовження, дільнична лікарка мовила:

– Доки людина молода і сповнена сил, то зазвичай про стан здоров’я не замислюється. А коли отямиться – як правило, буває надто пізно… Гаразд, Спартаку Андрійовичу, це ваше життя й ваше здоров’я. Вам про нього і дбати… Вашій мамі я зателефоную окремо, щоб дати деякі рекомендації щодо режиму харчування. Ну, і ще було б непогано в якийсь санаторій з’їздити. В Миргород, мабуть, було б найкраще. Де ви там працюєте?..

– В Інституті Патона.

– Ну от, ну от! Зайдіть в місцевком[26], поцікавтеся путівочкою.

– Але ж дисертація?.. У мене ось-ось відрядження до Тольятті назріває, там на АвтоВАЗі семінар намічається, з’їдуться фахівці з усього СНД…

– І до