Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко

чого це призведе?! – лікарка із суворим виглядом поплескала долонею по пухкій медкартці. – Знаю я ваші відрядження: це як мінімум безладне харчування в заводській їдальні! При вашому діагнозі!.. А втім, робіть, як хочете. Ви вже дорослий хлопчик, вам уже тридцять років.

Семінар на АвтоВАЗі відбувся успішно. Та після повернення звідти Спартака з ніг до голови обкидало якимсь дивним висипом. Довелося знов навідатися до поліклініки…

– Якщо продовжите в тому ж дусі, у вас не тільки з жовчним міхуром, у вас ще й із печінкою проблеми почнуться, – пообіцяла дільнична лікарка. – Все, їжджайте у Миргород! Тепер уже категорично.

Спартак навідався до профспілкового комітету ІЕЗ ім. Є. О. Патона, проте там лише руками розвели:

– Ви у нас не кандидат наук і не доктор, за сімейним станом – самотній, ніяких особливих пільг для вас не передбачено. А тому путівку до Миргорода ми вам зорганізувати зможемо лише за повну вартість.

– Але ж я скільки років у профспілці, внески сплачую регулярно!..

– Молодий чоловіче, у нашому інституті не ви один такий. Є люди більш заслужені. Є й такі, хто потребує допомоги більше, ніж ви. Майте совість!..

Проконсультувавшись із власною совістю, Спартак повернувся додому і розповів про все батькам. Як і слід було чекати, тато Андрій дуже засмутився. Схопившись за серце і скрушно зітхаючи, він тихо шепотів:

– О-о-ох, якби не цей клятий інфаркт, якби мені тільки здоров’ячка трішечки! Я би пішов у той профком і всім би їм повправляв мізки… Та я б… я б їм усім!.. О-о-ох…

Він безсило сплеснув руками.

– Облиш, тату, нічого б ти не зробив, – зітхнув Спартак. – Ти навіть у значно сприятливіших ситуаціях пасував, а тому розраховувати на твою підтримку… Собі ж дорожче вийде.

– А може, ти б виявляв трохи більше поваги до тата? – неприязно спитав батько. – Та якби я не поводився обережно, нас би давно всіх заарештували та розстріляли!.. І мене, і маму Гатю, й тебе також…

Але тут в їхню розмову втрутилася Агата Самсонівна:

– Спарику, ти б і справді язика свого прикусив та й залишив тата у спокої. А щодо Миргорода… Ви обидва забули, що там живе тепер наш колишній сусіда – Едуард Рустамович.

– А-а-а, то це туди Давлетов подався?..

– Еге ж! Він на старості років оженився й перебрався до дружини. Її звати… звати, здається… Ні, не пригадаю, – скрушно зітхнула мама Гатя, – але ім’я якесь таке чудернацьке… Билинне ім’я, можна сказати. У неї в Миргороді хатка приватна. Десь мені Едуард Рустамович лишив адресу на прощання, треба у блокнотику пошукати. А якщо у мене не записано, тоді Тосю попитаю: він у неї в шпиталі стільки відлежав, що ой-йо-йой!..

На тому й зупинилися. Нової адреси Давлетова у своєму записнику мама Гатя не виявила, хоч як шукала. Проте стара подруга Антоніна Захарівна не підвела: саме вона повідомила, що Едуард Рустамович тепер і справді мешкає у Миргороді по вулиці Озерній.

Відповідь на мамин лист надійшла за два тижні. Давлетов запевняв, що разом з дружиною Василісою готовий прийняти Спартака в будь-який момент і на будь-який термін. «Хай твій хлопчик приїздить і живе скільки треба – хоч тиждень, хоч два, хоч і цілий місяць. Ми з нього навіть грошей за проживання не візьмемо, ще й нагодуємо», – пообіцяв Едуард Рустамович. Також додав, що за невеличку особисту винагороду лікарі будь-якого місцевого санаторію оглянуть Спартака й пропишуть ті процедури, які йому треба. І ще водичку мінеральну – це діло святе!.. Єдине, що лишається, – це доїхати з Києва до місця призначення на дизелі: дешево й сердито.

Далі все сталося саме так, як і планувалося. Давлетови прийняли сина колишньої сусідки Едуарда Рустамовича з розпростертими обіймами. Розквартирувавшись в їхньому будиночку, молодий чоловік «лівим способом» оформився на лікування в санаторій залізничників «Південний»[27]. Поснідавши, у першій половині дня відвідував усі прописані процедури, потім вертався на Озерну вулицю, щоб пообідати, ввечері ходив «попити водичку». Решту часу використовував на власний розсуд.

Окрім автобусної поїздки у Великі Сорочинці в музей-садибу Миколи Гоголя, обраний постояльцем спосіб «вбивання» вільного часу видався господарям дуже дивним – і це ще м’яко кажучи!.. Бо після ситного обіду Спартак, залежно від погоди, вмощувався або на літній веранді їхнього будиночка, або на кухні, або у відведеній йому кімнаті й починав щось строчити від руки у грубому, на 96 аркушів зошиті «в математику» сторінка за сторінкою, сторінка за сторінкою, сторінка за сторінкою…

Час від часу все змінювалося, тоді на додачу до ручки молодий чоловік озброювався звичайними ножицями і флакончиком силікатного клею, після чого швидко читав і перечитував написане. А потім щось закреслював, вписував поміж рядків як окремі слова та словосполучення, так і цілі речення. Якщо ж виправлення були більш суттєвими, тоді Спартак занотовував на окремих чистих аркушах, видраних наприкінці зошиту, цілі абзаци, які потім відрізав і підклеював до вщент списаних сторінок.

Природно, в перший же день Едуард Рустамович поцікавився, чим займається колишній хлопчик, якого він знав практично від самого народження. У відповідь почув:

– Це мій новий роман «Лейтенант диявола».

– Який ще роман?! Що за роман?! – не второпав колишній вояк.

– Якщо бути точним, то містичний.

– Тобто… як це… містичний?! Що значить містичний?! Це про чортівню всяку, чи що?.. Кгм-м-м… Нічого не розумію.

Було аж надто очевидно, що Давлетов геть розгубився й не може чітко сформулювати власну думку, тому Спартак якомога спокійніше пояснив:

– А про що зараз можна писати, коли Юрій Кривоногов[28] пророкує, що цьогоріч 24 листопада настане Страшний Суд і кінець світу? Та ще й закликає своїх юсмаліан зібратися у цей день в нашому Києві, щоб здійснити масове самогубство, оскільки…

– Стривай, стривай, – перервав його Давлетов, – я за твоєю думкою не встигаю. Це ти про білобратчиків[29] цих придуркуватих, чи що?

– Так, Едуарде Рустамовичу, саме їх я маю на увазі.

– А-а-а… ти сам не до них… тягнешся? – він з пересторогою покосився на густо списані сторінки розкритого зошита.

– Та ну, скажете теж, – Спартак бридливо поморщився. – Я навіть навпаки, можна сказати…

– Що значить це твоє «навпаки»?

– Та-а-а, розумієте…

Молодий чоловік ненадовго замислився, потім продовжив:

– Я тут знайшов залізний аргумент, який безвідмовно вкладає на лопатки будь-якого білобратчика. Знайшов самотужки, потім випробував його на деяких із них і зрозумівши, що цей аргумент таки спрацьовує…

– Анумо стривай, не поспішай, – знов перервав його Давлетов, – давай по порядку. Насамперед скажи, що це за аргумент такий? Що ця твоя Марія Деві Христос…

– Їхня,