Який Церетелі - Вибрана проза, Який Церетелі

А хлопчик наполягав і ще запитав:

— А який письменник кращий — Пушкін чи Герцен?

Учитель ураз так перелякався, що підскочив з місця і, заткнувши вуха, закричав:

— Мене тут не було, я нічого не чув і ти нічого не говорив... — і вибіг за двері.

Не менш дивне враження справляв учитель латини, загалом дуже добрий, урівноважений у стосунках і старанний викладач. Тільки зачує, бувало, що гуде якийсь жучок, ураз йому ставало млосно. Учні помітили цю його слабкість, і, коли хтось із них не знав уроку, то приносив з собою в клас жука і непомітно випускав його. Вчитель лякався, учні підхоплювалися з місць, деякі з них вилазили на парти, інші вдавали, ніби хочуть прогнати жука, і ганяли його з кутка в куток, а тим часом урок наближався до кінця.

Молоде покоління, яке виховувалося в отаких умовах, не одержало б нічого від гімназії, якби в тій жахливій пітьмі не світив один-єдиний промінь в особі вчителя-поляка Родзевича.

Родзевич був колись професором, але його звільнили за пияцтво. Він влаштувався інспектором гімназії в Ставрополі. Та вигнали його й звідти і перевели до нас учителем математики. Той п’яниця-педагог мало цікавився своїми дисциплінами — алгеброю, геометрією, тригонометрією і фізикою. Він давав нам можливість вивчати їх самостійно, і ми зверталися до нього по допомогу лише в тих випадках, коли геть нічого не могли зрозуміти. Пояснював Родзевич прекрасно. Хоч як це дивно, його предмети ми знали найкраще. Побачивши, які ми нерозвинуті, чим забиті наші голови, він став бесідувати з нами на зовсім інші теми, намагаючись розбудити нашу свідомість.

Тоді саме було опубліковано розпорядження про те, що всі бажаючі вчитися в Росії у вищих навчальних закладах повинні пройти курс латини. Ті, хто планували обмежитися атестатом про закінчення гімназії, повинні вивчати правознавство. Хто закінчить курс з відзнакою, дістане чин.

Чини на той час були в дуже великій шані. Та попри це, всі мої товариші, навіть ті, кому бідність не дозволяла їхати до Росії, взялися за латину. Лише двоє: я та ще один мій однокласник, пройняті бажанням дістати чин, вирішили вивчати правознавство.

Дізнавшись про це, вчитель російської мови сказав нам:

— Візьміть будь-яку тему і самостійно напишіть твір. Але неодмінно в діалогічній формі.

Написав я щось досить непевне. Вчитель, прочитавши мій твір, передав його інспектору, а інспектор представив його на педагогічну раду, давши йому, як потім з’ясувалося, таку оцінку:

— Треба негайно приборкати того, хто це написав. З нього не буде ніякого пуття.

На раді за мене заступився Родзевич.

— З учня, який написав цей твір, буде пуття. Зовсім не треба його приборкувати й поводитися круто. Навпаки, слід впливати ласкою. Як на мене, йому необхідно пройти курс латини, навіть коли він цього не бажає, щоб він міг поступити в якийсь вищий навчальний заклад.

Родзевич говорив дуже красномовно, прихиливши на свій бік ще кількох учителів. Підтримував його і директор. Викликали мене.

— Це твій твір? — спитав директор.

— Мій, — пополотнівши, відповів я.

— Як ти посмів так зухвало говорити про осіб, що перебувають на державній службі?

— Та я ж писав про відставного чиновника!..

— Все одно, не можна й до відставного чиновника ставитися без поваги. Він, певно, має ж і заслуги, навіть пенсію одержує,— з обуренням втрутився інспектор. — Візьми і виправ...

— Коли йдеться тільки про це, мені легко виправити помилку: я перекреслю «відставний» і напишу «звільнений з посади». Якби він був старанний чиновник, то, певне, і далі служив би, і ніхто б його не звільнив...

Директор засміявся і відпустив мене з миром. З того дня я почав учити латину. Родзевич ще більше симпатизував мені.

Мене дивувало ось що: інколи, не випивши й краплі, він раптом п’янів. Так трапилося з ним одного разу під час уроку, і він гукнув учневі, що креслив на дошці геометричні фігури:

— Ану, затанцюй лезгинку, — і сам заплескав у долоні.

Учень остовпів. У класі запала тиша. А Родзевич не міг угамуватися.

— Як, ти зневажаєш національний танець? А ти хіба не знаєш, що в народних піснях і танцях відбилася душа, серце народу? Ось лезгинка — це грузинський танець...

І він почав вистукувати щось схоже ритмом на лезгинку, а потім перейшов на мазурку.

— Ось танець, який створили ми, — бадьора наша мазурка! Тепер подивіться, що виражає інший танець...

І Родзевич затанцював тропака. Потім він зупинився, схопив шапку і вибіг з класу.

Ми дякували Богові, що ні директор, ні інспектор, ні хтось із наставників не бачили його в такому стані. Від жалю до нього ми не знали, що нам робити, плакати чи сміятися.

Родзевич прийшов до нас лише на третій день. Він погано почувався, довго стояв, не зронивши ні слова, а потім знічено промовив:

— Діти, греки в давнину зумисне споювали рабів, щоб малюки побачили їхню негідну поведінку, щоб вони на власні очі переконалися, яка бридка людина, коли вона п’яніє і втрачає розум. Позавчора я був схожий на такого раба. Намагайтеся зберегти в собі гідність, зносьте тягар життя так, щоб він вас не скалічив, не зламав, як це сталося зі мною. Хто я зараз? Хіба я не відчуваю, що скалічений фізично? Але, хвалити Бога, як би низько не опустився я фізично, душі і серця свого не занапастив...

Отак розмовляв він з нами аж до кінця уроку...

Ми геть усі плакали і відтоді ще більше жаліли його.

Коли ми перейшли в останній клас, мене поселили в будинку вчителя французької мови мосьє Туреса. Цього мосьє Турес учні звали Мосе Тура.

Якось увечері разом з французом прийшов Родзевич. Вони сіли пити чай. Гість попросив рому, налив собі і господарю. Поволі зав’язалась розмова. Сп’янілий француз захоплено заговорив про Велику французьку революцію. Гість згадав Польщу. Обидва забули про обережність та пильність, тим більше, що в будинку нікого не було, крім них та мене. Я сидів нишком у кутку, і вони, певно, забули про мене або й не помічали. Їхня трохи безладна розповідь так захопила мене, що я слухав дуже уважно, відчуваючи при цьому якесь надзвичайне задоволення. Нарешті Родзевич, важко зітхнувши, сказав:

— Тепер уже пізно жалкувати, що я не пішов на військову службу, щоб стати полководцем і в потрібну хвилину допомогти вітчизні, як це робив Конрад.

Почуте запало мені глибоко в голову! Тієї ночі