Нечуй-Левицький - Микола Джеря, Нечуй-Левицький

ва­та­гою на лав­ках ко­ло сто­лiв i по­ча­ли час­ту­вать один од­но­го го­рiл­кою. Му­зи­ки гра­ли. Ри­бал­ки ве­се­ло го­мо­нi­ли. Пiс­ля за­кус­ки во­ни по­ча­ли кру­ж­­лять пи­во. Заб­род­чи­ки з близьких сiл пи­ли мен­ше, але бу­р­­ла­ки й приб­лу­ди та уся­кi прой­дис­вi­ти не вва­жа­ли нi на що й роз­си­па­ли гро­шi, як по­ло­ву. Де­кот­рi по­ча­ли тан­цю­ва­ти. Ми­ко­ла си­дiв мовч­ки та тяг з пляш­ки пи­во.

- Гей, Смут­ку! го­дi то­бi смут­ку­вать; йди тан­цю­ва­ти! - гук­нув За­де­рих­вiст i по­цуп­ри­ку­вав Ми­ко­лу за ру­кав сви­ти з усiєї си­ли.

- Ти ду­маєш, що я не вмiю гу­лять! - сум­но обiз­вав­ся Ми­ко­ла. - Бре­шеш, вра­жий си­ну! Ще й те­бе нав­чу цього ди­ва.

- Ба, бре­шеш, не нав­чиш! Щоб За­де­рих­вос­та хтось вчив пи­ти й гу­лять! О, бре­шеш, су­чий си­ну, не до­ка­жеш! - про­мо­вив За­де­рих­вiст, вже тро­хи п'яний.

- А як до­ка­жу, що бу­де? - про­мо­вив Ми­ко­ла.

- Куплю пляш­ку до­ро­го­го ви­на. Ти ду­маєш, ме­нi шко­да гро­шей? Пху! От що ме­нi гро­шi! Ме­нi гро­шi - по­ло­ва! - кри­чав пал­кий бур­ла­ка.

- Ану, за­ди­рай лиш хвос­та вго­ру! - крик­нув уже зов­сiм п'яний Ци­бу­ля. - По­ба­чим, чи вмiєш гедз­каться.

Задерихвiст по­чав i справ­дi гедз­каться: пi­шов та­ко­го тро­­па­ка, на­че й справ­дi йо­го гед­зi ку­са­ли i в спи­ну, i в п'яти, i в пi­дош­ви. Вiн ки­дав но­га­ми, вик­ру­чу­вав п'ята­ми, аж зем­ля ле­тi­ла му­зи­кам у вi­чi; зго­дом за­че­пив чо­бо­том сто­ла, i пляш­ки по­си­па­лись до­до­лу. По­ли синього ко­рот­ко­го жу­па­на мет­ля­лись та кру­ти­лись, нi­би кри­ла вiт­ря­ка, а чер­во­ний по­яс ми­го­тiв на сон­цi, не­на­че зай­няв­ся й па­лав.

Микола не втер­пiв i по­чав про­ти За­де­рих­вос­та са­дить го­па­ка; за Ми­ко­лою пi­шов у та­нець Ци­бу­ля, за Ци­бу­лею Пе­ре­пе­ли­ця, за Пе­ре­пе­ли­цею Ма­ко­гiн, а да­лi вис­ко­чив з-за сто­ла Свер­би­гуз. По­ло­ви­на ва­та­ги пiш­ла у та­нець, i, зда­ва­лось, нi­би ва­та­га вiт­ря­кiв схо­пи­лась з мiс­ця й за­тан­цю­ва­ла й за­ма­ха­ла кри­ла­ми. Ма­ха­ли ру­ки, дри­га­ли но­ги, мет­ля­лись по­ли си­нiх жу­па­нiв, чор­них сви­ток; мiж тим усiм бли­с­ка­ли дов­гi кiн­цi чер­во­них по­ясiв. За­де­рих­вiст пе­рев'язав чор­ну шап­ку чер­во­ним по­ясом. Ци­бу­ля при­че­пив до по­яса ве­ли­ку шов­ко­ву хуст­ку, Ми­ко­ла зняв шап­ку й ви­хав нею над го­ло­вою.

- Шинкарю! да­вай ли­шень сю­ди до­ро­го­го ви­на! - крик­нув За­де­рих­вiст, сi­да­ючи на ла­ву. - Не­ма бiльше мо­цi; Ми­ко­­ла виг­рав!

Жид ви­нiс пляш­ку до­ро­го­го ви­на. Бур­ла­ка ви­тяг з га­ма­на гро­шi i шпур­нув жи­до­вi на стiл.

- Наливай! За­де­рих­вiст гу­ляє! Бур­ла­ка п'є, бо гро­шi є! Пий, гу­ляй, не жа­луй гро­шей.

Жид не сер­див­ся й на­ли­вав ви­но в чар­ки, схо­вав­ши в ки­ше­ню гро­шi.

- Ти ду­маєш, що й ми не куш­ту­ва­ли нi­ко­ли до­ро­го­го ви­на! - гук­нув Кор­ча­ка. - Да­вай ще до­рож­чо­го, то­го, що п'ють най­бiльшi па­ни.

Жид ви­нiс по­ган­шо­го ви­на й здер бiльшi гро­шi з бур­лак.

Настав ве­чiр, i п'янi ри­бал­ки ще дов­го тан­цю­ва­ли, спi­ва­ли та пи­ли. Де­кот­рi поз­ва­лю­ва­лись i ле­жа­ли ко­ло шин­ку в про­сi. Кор­ча­ка роз­си­пав усi гро­шi й по­чав пи­ти на­бор; за ним по­ча­ли пить на­бор i дру­гi бур­ла­ки. Опiв­но­чi все за­тих­ло i вга­му­ва­лось. Ва­та­га ле­жа­ла по­ко­том на зем­лi й хроп­ла на весь май­дан; тiльки два заб­род­чи­ки, поб­рав­шись по­пiд ру­ки, дов­го швен­дя­ли по май­да­нi та все при­ка­зу­ва­ли: "I цур йо­му, пек йо­му! Хо­дiм, бра в со­ло­му. Дер­жи ца­бе, то як­раз пот­ра­пи­мо в во­ро­та до клу­нi. Бе­ри ца­бе! Та не пхай­ся-бо. Он! Он­деч­ки стоїть оже­ред со­ло­ми!" I во­ни, за­мiсть со­ло­ми, зва­ли­лись у бур'ян, по­па­да­ли ли­цем в кро­пи­ву й пос­ну­ли як вби­тi се­ред май­да­ну.

Другого дня заб­род­чи­ки по­ча­ли пох­ме­ляться. Де­кот­рi ха­­зяїни ро­зiй­шлись до­до­му, але бур­ла­ки ще дов­го гу­ля­ли й тiльки на тре­тiй день вер­ну­лись на ро­бо­ту, по­ки­нув­ши ба­­га­то гро­шей у шин­ка­ря.

Тим ча­сом Кор­ча­ка з дво­ма вер­бiвськи­ми бур­ла­ка­ми зос­тав­ся в го­ро­дi, зов­сiм роз­пивсь, роз­ле­да­щiв i му­сив зас­та­вить в жи­да но­вий жу­пан i но­вi чо­бо­ти. Вiн зуст­рiв­ся з дав­нi­ми то­ва­ри­ша­ми-бро­дя­га­ми i обiк­рав з ни­ми од­ну жи­дiв­ку: заб­рав з скри­нi срiб­нi лож­ки, кот­рi ле­жа­ли в неї в зас­та­вi, заб­рав ша­бас­ко­вi лiх­та­рi, ще й ук­рав з де­ся­ток кар­бо­ван­цiв. Зло­дiї пе­реп­ро­ду­ва­ли лож­ки й лiх­та­рi од­но­му жи­до­вi, а тим ча­со на­бiг­ла по­лi­цiя й по­ло­ви­ла їх з лож­ка­ми й з лiх­та­ря­ми. Їх по­ве­ли в по­лi­цiю. Са­ме в той час Мок­ри­на з ма­тiр'ю про­да­ва­ла на ба­за­рi ри­бу, ба­чи­ла всю ту ко­ме­дiю й про­чу­ла, що ста­но­вий го­тується тiєї но­чi на­бiг­ти з де­сяцьки­ми на батько­ву ва­та­гу й по­ло­вить усiх бур­лак. Во­на по­ки­ну­ла ма­тiр на ба­за­рi, пiш­ки май­ну­ла до ри­бальських ку­ре­нiв i роз­ка­за­ла про все батько­вi й Ми­ко­лi.

- Ховайтесь, де хто знає! - про­мо­вив ота­ман. - Про ме­не - в сте­пи, про ме­не - в ко­ми­шi, про ме­не - на мо­ре, бо бу­де бi­да. Пе­ре­сидьте який­сь час та й знов вер­тай­тесь на ро­бо­ту, як ми­неться оце ли­хо.

Бурлаки роз­бiг­лись в оче­ре­ти, як кур­ча­та в бур'ян од шу­лi­ки.

- Сiдай, Ми­ко­ло, в чо­вен та тi­кай на мо­ре; за­кинь там кi­ш­ку та й стiй, до­ки я дам то­бi зна­ти з бе­ре­га, бо в оче­ре­тах не­без­печ­но хо­ваться, - по­шеп­ки ска­за­ла Мок­ри­на Ми­ко­лi. - Я за­па­лю вно­чi на бе­ре­зi ба­гат­тя i, як бу­ду пiд­ки­дать вго­ру го­ло­веш­ки, то­дi вер­тай­ся.

Микола ки­нув­ся до ма­ло­го чов­на й став чов­ном на мо­рi за кiлька верс­тов од бе­ре­га. Вiн ба­чив звiд­тiль, що лю­ди на бе­ре­зi за­во­ру­ши­лись, мов ко­маш­ня, i при­пав ниць на дно чов­на: то на­бiг­ла на ку­рiнь по­лi­цiя.

День був га­ря­чий. Сон­це си­па­ло по­лум'ям з ви­со­ко­го не­ба. Ми­ко­ла зог­ля­дiв­ся, що в йо­го не бу­ло нi шмат­ка хлi­ба, нi крап­лi во­ди. Йо­му схо­тi­лось їсти, а по­тiм пить: в йо­го по­сох­ло в гор­лi, в ро­тi. Во­да кру­гом чов­на ще бiльше драж­ни­ла йо­го; пе­чiя й сма­га ще гiр­ше пек­ла йо­го в гру­дях, у гор­лi. Вiн ждав ве­чо­ра, як сво­го щас­тя, пог­ля­дав на сон­це, а сон­це нi­би сто­яло на од­но­му мiс­цi й не во­ру­ши­лось. Пе­ред ним сто­яв дуж­кою рiв­ний бе­рег, а за ним на синьому мо­рi плив здо­ро­вий ко­ра­бель, роз­пус­тив­ши всi свої бi­лi вiт­ри­ла. Гор­до й пиш­но, як бi­лий ле­бiдь, лед­ве су­нув­ся ко­ра­бель по во­дi. Пиш­нi вiт­ри­ла по­на­ди­ма­лись i бi­лi­ли про­ти сон­ця, нi­би вит­ка­нi з до­ро­го­го ле­бе­ди­но­го пу­ху, пе­ре­мi­ша­но­го з срiб­лом.

В од­но­му мiс­цi, де не­бо схо­ди­лось з мо­рем, де бi­лiв ле­генький ту­ман, з'яви­лась чор­на пля­ма. Та пля­ма все бi­ль­ша­­ла швид­ко i все наб­ли­жа­лась, не­на­че су­ну­лась мо­рем якась тем­на ко­пи­ця, кот­ра нi­би рос­ла й шир­ша­ла. Ми­ко­ла по­чу­вав, що ти­хе мо­ре зад­виг­тi­ло пiд чов­ном, не­на­че хтось торк­нув мо­ре з дна. Тем­на ко­пи­ця ста­ла нi­би здо­ро­вою скир­тою, та все су­ну­лась до бе­ре­га. То­ненький край її заб­ли­щав про­ти сон­ця, не­на­че срiб­на каб­луч­ка. Бi­лi вiт­ри­ла на ко­раб­лi ста­ли про­ти неї ще бi­лi­шi й бли­ща­ли, не­на­че про­ти чор­но­го по­ора­но­го по­ля. На не­бi рап­том