Леонід Григорович Кононович - Феміністка, Леонід Григорович Кононович

Я підійшов до дверей із написом «Видеопрокат. Посторонним не входить» і пхнув їх ногою. В маленькій кімнатці, поклавши ноги на стіл, сидів стрижений молодик і дивився телевізора.

— Шо такое? — поспитався він, вирячиши на мене свої нахабні цинічні очиці.

Я вдарив його відкритою долонею по мармизі. Звук був, наче гупнули дошкою по землі — молодик повалився додолу разом із кріслом, і з носа в нього потекла кров.

— Как базаришь, падла? — тихо поспитав я. — Тебе пасть порвать, э?

Молодик хтів було щось промовити, але захлинувся кривлею.

— Ты, животное… где бригадир?

— На… на территории!

— Не шугайся, мразь! — я стусонув молодика ногою. — Вызвал его, по-быстрому!

Молодик дістав з кишені коморковий телефон і став тицяти в кнопки тремтячими пальцями.

— Алло? — гугняво сказав він, хлюпаючи розбитим носом. — Алло, бригадир? Здесь люди к тебе. Двоє… Нет. Да. Нет, я не знаю…

— Под Кавказцем работаем! — недбало сказав я.

— Да, Кавказца люди… В штабе сейчас. Да, понял! — Він сховав телефон і провів рукавом по обличчю, розмазуючи кривлю. — Через минуту бригадир будет!

— Лежать! — знову стусонув я його носаком. — И не борзеть, понял?

— Который это там борзеет? — з готовністю обернувся Барабаш, який розглядав касети у вітрині. — Этот, что ли? Так давай изнасилуем его, пока суд да дело!

— Надо бы. — нерішуче сказав я.

— Да че здесь сомневаться! — вигукнув Барабаш. Тоді глянув на молодика, й той почав дилькотіти всеньким тілом. — Тебе понравится, корефан, вот увидишь!

Двері відчинилися, й до кімнати ввалився кремезний драб із круглою, мов більярдна куля, головою, а за ним — ще двоє бецманів, менших габаритами, але накачаних.

— Здорово, братан! — вигукнув драб, ляскаючи мене по долоні. Тоді побачив молодика й скривився. — Ты, вижу, в своем репертуаре!..

— Ну! — дико посміхнувсь я.

— Во, блин… Да ты нос ему сломал, э!

— Слушай, Кошман, — я глянув йому в вічі, й він зблід і позадкував, — ты че, права качать хочешь? На нож меня ставить будешь, да?

— Ха! — радісно сказав Барабаш. Кошман виставив долоню вперед.

— Ты не врубился, братан! — швидко заговорив він. — Какие предъявы, ты че? Все путем, не думай! Ты че-то хотел?

Я знову посміхнувся, й у вітрині відбилося моє лице, тупе мов коліно.

— Чамбамбину знаешь?

— Эт… какую эт еще Чамбамбину?

— Да проститутка, среди твоих пашет! Знаешь, да? Кошман подивився на своїх поплічників. Ті перезирнулися

й звели плечима.

— Че-то не слыхали такой… — буркнув хтось із них.

— Ну, миньетчица вокзальная! — нетерпляче сказав я.

— Хрен которая сосет! — докинув Барабаш і собі.

— Шалава, что ли? — здогадався Кошман. — Так она у меня не пашет… ты че, братан! С нее какие бабки — это рвань голимая! За бутылку работает, рубишь?

— Ну, правильно… она! — кивнув я. — Короче, нашел мне ее в темпе! Что не ясно?

— А на хрена тебе эта синячка?

Я мовчки посміхнувся, дивлячись йому в очі, й він знову пополотнів.

— Да, понял… Это самое, — обернувся він до своїх поплічників, — нашли ее — и сюда!

— Только в темпе, в темпе, блин! — грізно сказав Барабаш. Двері за ними зачинилися, і я підсунув Кошманові фотеля.

— Присаживайся, браток… рассказывай!

— Об чем?

— Как дела идут, как девочки работают… Щас вон гриппуха, как зверь, человеков косит, — а твои как, не болеют?

Кошман скрушно розвів руками.

— Болеют, брат, да еще как… И спид у них, и сифон, и триппер… чего у них тольки нету, братан! Сам не врубаюсь, где они все это берут… А этот грипп еще — половина не вышла на работу! Короче, одни убытки, братан…

Я покрутив головою. Кошман контролював цілісінький вокзал, знімаючи данину з комерційних яток, валютних кидал, гральних закладів, приватних кафе, наперсточників, жебраків, — але чи не основним джерелом його прибутків була проституція. Років зо два тому він тримав цілу мережу фірм, в яких працювали дівчата на виклик; одначе на цім ринку з'явилися поважні й добре озброєні конкуренти, й нині його бригада знімала гроші з вуличних повій у районі вокзалу.

— Это, слышь, насчет гриппа! — Барабаш коротко регот-нув. — Это, значит, встречаются две телки. вот одна и жалуется: «Во гриппуха, блин, меня хватанул — сколько лекар-ствов перепробовала, и ни одно не помогает!» А вторая ей и говорит: «Слышь, а ты возьми упса» — ну, аспирин этот, короче… А первая так покраснела, застеснялась: «Ну, что ты, — говорит, — что ты. я у мужа — да и то не беру!»

Ми з Кошманом заіржали, мов жеребці.

— Да, — сказав Кошман, — бывает и такое! Вот знал я когда-то одну телку, так пес у нее был — ну, тигр, в натуре, блин! И этот зверюга спал с нею в одной постели.

Двері з тріском розчахнулись, й до кімнати влетів здоровецький брудний собака. Ми зірвалися на ноги. Собайло завищав, а тоді став на задні лапи й плюнув на нас.

— Підараси! Підараси! — несамовито заволав він.

Я придивився до цієї тварюки, й у мене мороз по шкурі пішов: це ж була Чамбамбіна!

— Вот, словили… — сказав один із рекетирів, спиняючись на порозі. Другий щільно зачинив двері й став коло нього, опустивши руки.

— Не чіпайте мене, підараси! — лементувала Чамбамбіна, махаючи руками. — Я ваш нюх топтать буду! Я сифоном вас…

— Мовчати! — гаркнув я, аж шибки задзеленчали. Тоді глянув на Кошмана. — Вышли все, на хрен. быстро!

Той рушив до порога, боязко озираючись і штурхаючи своїх поплічників, щоб швидше ушивалися.

— Здрастуй, Чамбамбіно! — сказав я, коли