Леонід Григорович Кононович - Феміністка, Леонід Григорович Кононович

вся її діяльність підпорядкована одному бажанню, котрого вона, як і всі феміністки, не усвідомлює — звернути на себе увагу чоловіків, добитися їхньої любові й зіллятися з ними в повноцінному оргазмі. Можливо, тут криється прагнення повернутися в минуле, у ті часи, коли вона була повією, котра обслуговувала політиків, дипломатів, банкірів…

— Повією?! — вражено перепитав я.

— Ну звичайно! — Мандела зачудовано подивилася на мене. — А ти не знав?

— Та звідки ж, у дідьчої матері! — покрутив я головою. — Оце новина, так новина! А під чиїм дахом вона працювала?

Мандела стенула плечима.

— Все це для мене темний ліс. Власне, я й дізналася про це геть недавно — пару тижнів тому…

В коридорі затупотіли чиїсь босі ноги, а потім щось несамовито завищало. Куд-ди! — гаркнув Барабаш розлючено. Виск перейшов у страшенний лемент, і я втямив, що з кимось там сталася істерика.

— Людоньки, — вигукнула Мандела, зриваючись із місця, — та це ж Оленка!

Ми вискочили в коридор, і перед нами постало таке видовисько, що в Мандели щелепа відвисла, а я пошкодував, що не маю при собі фотоапарата: голий, волохатий і розписаний татуюванням Барабаш тягнув на плечі голісіньку дівчину, котра телесувалася й дриґала ногами, наче коза.

— Відставити! — гаркнув я командним голосом. Барабаш виструнчивсь як межовий стовп, і дівчина

звалилася з його плеча й так гепнула об підлогу, що все аж задвигтіло.

— А т-ти ж гицлю! — закричала Мандела, кидаючись уперед.

— До мене! — суворо сказав я. Барабаш переступив через дівчину, котра качалася долі, підбіг до мене й завмер. — Що за галас?

— А я не знаю! — сказав Барабаш. — Все було добре, займалися сексом… а вона тоді як почне плакати й кричати! Дурна якась…

— Моя ти ласточка! — сокоріла Мандела, притискаючи дівчину до себе й гладячи її по голові. — Скривдив цей падлєц нашу дєвочку, скривдив! Нічого, моя кошечка, ми йому яєла одірвемо й собакам викинемо… Собачки яєла гам-гам — і буде без яєць ходити, гад такий! Ми його ножакою як ширнемо в черево, то в нього й киші надвір повилазять, паразіта цього відмороженого…

— А я за паразіта осьо в глаз дам! — обернувсь до неї Барабаш.

— А т-ти обревку! — обурено заволала Мандела. — Заїздив бідолашну дівчинку до звалу та ще й рота роззявляєш? А хріна тобі за щоку тепер, а не дівчат! Купи надувну ляльку Джекі та й узувай — хоч по сорок разів підряд, вона все видержить! А це жива людина, їй боляче…

— Так, — сказав я, втрачаючи терпець, — ану позакривали роти обоє! Ти, коняко з яйцями… за сорок п'ять секунд щоб одягнений був, ясно? А ти, — глянув я на Манделу, — одведи цю Оленку хоч до дідька в зуби, тільки щоб вона тут не верещала, мов порося! Хто не втямив команду?

Барабаш сплюнув і подався геть. Мандела розгніваним поглядом провела його кремезну фігуру, де на спині було виколото портрет Че Гевари, а нижче, на сідницях, — двох чортів з лопатами, котрі рухалися в такт ходи, мов живі, по черзі жбурляючи вугілля в топку. Оленка гикала й тряслася від істерики, й ми повели її вниз.

— Хто сказав тобі, що Леся була повією? — поспитав я на східцях.

Мандела подумала, наморщивши лоба.

— Хто… А, так Чамбамбіна ж казала!

— Ти зустрічала десь її?

— Та вона сама приходила… на роботу проситися! Уяви собі, смердюча, страшна мов смертний грх, під очим синці… А Леся в той момент виходила з салону. Чамбамбіна й каже мені: «Бач, ти цю простітутку взяла до себе, а ми ж удвох із нею починали, я її ще навчала всьому…»

— То Чамбамбіна так змінилася?

— Не те слово, друже! Ну, та ти й сам переконаєшся, от заглянь на вокзал…

Нагорі з'явився Барабаш. Він був уже одягнений і в руці тримав пляшку з джином.

— Ну що, — спитався він, прикладаючись до пляшки, — додому?

Я суворо насупив брови.

— Спускайся, обревку! Яке додому — ми ж на роботі, забувся?

Барабаш неквапом почвалав униз, періодично цмулячи із плящини.

— А куди ж ми поїдемо? — поспитався він, спиняючись переді мною. — В кабак, еге?

Я видер у нього пляшку й потяг добрячий ковток.

— Ні, — сказав я, облизуючись, — на вокзал!

Грімкий розкотистий голос поволі оголошував прибуття якогось потяга. Кожне слово він скандував настільки монотонно й чітко, що я ледве стлумив бажання розрядити парабелума простісінько в чорну пащу гучномовця.

— Приморозило наче… — сказав Барабаш, послизнувшись біля дверей і мало не розсадивши потилицю об гранітний ріг стіни. — Послухай, а що ми тут шукаємо, га?

— Що, що… — сказав я, роззираючись наокіл. — Кошмана треба знайти, от що!

— А на хріна?!

— Не став дурних запитань! А то ти дуже схожий на дебіла, коли отаке питаєш…

Барабаш ображено засіп. Ми піднялися на другий поверх, і я, спинившись на східцях, ще раз окинув поглядом величезний вестибюль, в котрому кишма кишіло всякого люду.

— Ось тут, до речі, — сказав Барабаш, киваючи на парапет, — стояла колись така здорова статуя Леніна… Пам'ятаєш?

— Ну й що з того?

— А знаєш, чому її зняли?

— Не став дебільних запитань, кажу тобі! Набридла, то й зняли…

— А хріна! Прибрали цього Леніна через те, що після розвалу Союзу він о дванадцятій ночі плигнув з парапета у вестибюль і став давити людей ногами! Кажуть, тої ночі загинуло три тисячі душ, а кров текла з вокзалу аж до будинку побуту «Столичний»…

— Сам вигадав? — з повагою глянув я на Барабаша.

— Щира правда, клянуся бородою Аллаха! — Барабаш дістав з-під светра тяжкого золотого хреста й поцілував. — Газета писала… сам знаєш, в газеті одна щира правда пишеться!

— А