Василь Дмитрович Слапчук - Мовчання адресоване мені, Василь Дмитрович Слапчук

влади спонукало зайця до одруження яке розширило горизонти його фiлософських уявлень але порушило їхню стрункiсть нонсенс де ж це бачено щоб не володiючи собою за себе вiдповiдати i приречено зiтхав фатум судячи дикого кота за збочення i порушення природної гармонiї народний суд зайцiв iнкримiнував йому вегетарiанство миша-адвокат визнала процес антигуманним i закликала суд та громадськiсть до справедливостi на що зайцi приязно посмiхалися хiба ж ми не люди найбiльше з усякої їжi заєць любив рибу хоч i нiколи її не їв i майже не нюхав лише якось у дитинствi здалеку бачив вiн приховував свою любов спочатку вiд батькiв потiм вiд дружини нарештi вiд дiтей коли заєць дивився на моркву йому ввижалася риба вона снилася йому ночами запоморочливо пахла аби не видати себе словом заєць мало розмовляв рiдко з’являвся на люди його серце жило в п’ятах вiн тремтiв од страху що не вистоїть проти спокуси та ще бiльше боявся бути викритим i все-таки пiддавався розпуснiй насолодi i думав марив снив рибою але так i помер її не скуштувавши i не знати чи перемiг вiн себе чи зазнав поразки про що ти думаєш запитав у зайця подорожнiй про життя прошепелявив заєць тому ти й усього боїшся нема нiчого шкiдливiшого анiж думати про життя думай про смерть порадив зайцевi подорожнiй ця думка якнайкраще сформує в тобi фiлософське ставлення до життя ти не сприйматимеш його нi як каторгу нi як свято до тебе прийде спокiй i нiщо бiльше не лякатиме я думаю проплямкав заєць тремтячими губами тодi я не знаю чим тобi ще допомогти поспiвчував подорожнiй говорячи про одне вони говорили про рiзне до речi подорожнiм був вовк а втiм це не має нiякого значення ким би ти хотiв стати якби не був зайцем продовжував допитуватися подорожнiй не знаю закосив очима заєць може ти хотiв би зостатися зайцем нi мов епiлептик засiпався заєць тодi ким тигром вовком слоном заєць заплющив очi i вiдчайдушно видихнув мишею так так мишею але ж миша ще нiкчемнiша вiд тебе здивувався подорожнiй звичайний домашнiй кiт може вкоротити їй вiку хiба ти не хотiв би стати хижаком хотiв би але я боюся зважитися що ж виражає внутрiшню сутнiсть зайця причина чи наслiдок не тому заєць дурний що погано в школi вчився а тому що така склалась про нього думка ображати зайця кожному дозволено не тому заєць вiд усiх бiжить що вони страшнi та жахливi а тому що така вже про них у нього склалася думка думка кого хочеш з розуму зведе боїться заєць усiх а не любить лише своїх родичiв у родинному колi вiн почуває себе наче у кiмнатi де всi стiни стеля долiвка облицьованi дзеркалами куди б не вiдводив очi всюди натрапиш на розтиражовану власну подобу хiба це не жахливо дружив заєць лише зi своїм далеким малолiтнiм родичем сонячним зайчиком це зайченя нi на кого не було схоже але й воно було таке як усi i недавно попросило аби при стороннiх заєць не називав його кузеном що б це могло означати вголос подивувався чоловiк спостерiгаючи за колоною зайцiв що тягнулася вiд горизонту до горизонту лише одне буркнув я похмуро мобiлiзацiю вiйну похорони а конкретнiше прощання уточнив я i подивившись у вiкно додав або тiльки те що ми їдемо в поїздi а зайцi iдуть пiшки але ж ми не їдемо в поїздi вигукнув чоловiк нiчого не розумiю вам пощастило вам вiдкрилась правда бо той хто думає що щось розумiє помиляється над рожевим лугом лiтають зеленi зайцi на паперових крилах за кольором носа легко дiзнатися котрий яку квiтку любить це не театр не садочок а будинок для вiльних зайцiв вiльних вiд вовкiв людей лiсу моркви страху вiд самих себе вiд усього та навiть старий мудрий ворон не знає чи вiльнi вони вiд того хто їх звiльнив зайця здолала гординя якщо йому судилося померти то нехай на нього впаде метеорит прагнув цього усiм єством однак безлiч небезпек пiдстерiгали його повсюдно а метеорит не падав навiть вiддалiк гординя ж нуртувала у вiдчаї заєць звернувся до екстрасенса у вас нема зв’язку з космосом повiдомив екстрасенс стаючи на горло заячiй надiї ось воно що зiтхнув заєць i тут зв’язки потрiбнi як це банально як примiтивно i жорстоко метеорит розколов зайцевi череп i став повiльно разом iз зайцем холонути найбiльше постраждала гординя вiд сьогоднi ти будеш зайцем повiдомила зайця лiсова рада ось тобi документ з печаткою а отут розпишися подальшi iнструкцiї отримаєш за мiсцем прописки задкуючи заєць кланявся i дякував другого дня лiс облетiла офiцiйна звiстка що заєць полiзши на дуб за жолудями для хамули зiрвався з гiлляки i падаючи зачепився ремiнцем за сучка ремiнець зiсковзнув iз пояса на шию що й призвело до задушення тяжка все-таки рiч вiдповiдальнiсть тяжча вiд хреста на плечах LADY RAIN
Серафіті Допоки, Господи?! Невже це я?! Чи Ти впiзнав мене, чи вiдрiзнив мене вiд мене, чи ще не зрiкся, як зрiкся я себе? Я зрiкся сам себе, але не знаю: я котрий себе котрого зрiкся? Невже це я?… Перш, нiж зайти у дiм, замiсть вiтання, кидаю гранату… Б’ю дiда в пах лише за те, що вiн старий, а я навчився бити, за те, що правда не на моєму боцi… Вивертаю кишенi убитого, знiмаю з руки електронного годинника, такого учора зняв з живого, та вiн також помер, бо не умiв дiлитись, до того ж i годинник надто квапився, а я цiную час, час це - життя, але годинники дорожчi… Невже це я?! Перехрестившись стрiчкою вiд АГСа, клякаю перед страхом i молюся Богу… Моя молитва набрякла кров’ю й потом, вона така важка, що не здiйметься вище од цих гiр i то лише для того, щоб впасти менi на голову прокляттям. Невже це я?! Невже!… О Господи, прости менi грiхи!… Нi, не прощай, лише звiльни мене вiд мене, склепи мої печальнi очi, зiший повiки, вiзьми мене звiдсiль, живого або мертвого вiзьми, нехай спочину, бо душа трiщить i рветься, наче шмата. Я так втомив себе собою, що не боюсь нiчого вже й нiкого, окрiм себе. Холодний ствол у ротi розтає, як празниковий пiвник-смоктунець, лизни його - i бiльш не кукурiкне, та палець не кивнув, бо жити тяжче, нiж померти, а я такий дурний, що вибираю завше тяжче. Свiтає нiч, лишаючи у ротi мастила присмак, у грудях порожнечу i мовчазне приречення, що не сховалося у вистрiляну гiльзу, позаяк ця схованка нiкчемна, i я її не гiдний, навiть її, бо я - Нiхто. Нiхто - i годi. Честь вiддаю усiм i всюди, роздав усю до крихти. Без честi легший автомат, та погляд (хоч очi голубi) все важчає… Невже це я?! О Господи!… Пошли до мене жайвора, що знає українську мову, нехай у дзьобику тримає слово, яке мене врятує, але нехай мовчить, я сам зiв’ю гнiздо в своїх долонях, на слово жайвiр сяде, мов на яєчко, i вилупиться з слова слово, яке врятує всiх. До мене ж пришли крука, або пришли за мною, нехай нап’ється неба iз моїх очей, нехай наїсться скла. У вогнегаснику хлюпається брага, настояна на скорпiонах… В шерензi голених потилиць (потилицi i ззаду й спереду), якщо й зустрiнеться лице, то не лице, а морда… сонце свiтить усiм однаково, але не всi мають уявлення про соняшник… Iдемо в гори здавати кров, та лише декотрим перепаде цукерка… А ось i птах, його iм’я, мов пострiл, i пострiл, наче птах, розправив гострi крила, постукавсь дзьобом в спину i сiв на груди, ми обнялись, i нашi крила вдарились об небо, одне об одне, покликали до себе вiтер, i пострiл згас, як гасне думка… Нарештi, Господи, нарештi!… Слова набрякли кров’ю в ротi i збилися у грудку болю. Нарештi!… Довкола всi з свiчками i тiльки я з ножем в руцi, та ще дiвча в школярськiй формi з олiвчиком. - Дитятко, не пiдходь, голiвку вiдверни, роби, як всi оцi, що обпекли мене свiчками. - Я не боюсь. То ж не ховай ножа у грудях i не ховай очей… Я не боюсь. - Бо ти мене не знаєш, як знаю я себе. - Я знаю тебе лiпше. Я бачу серцем. - Ти хто, мале? Втекло з якого дитсадочка? - Я дощ. Я - клаптик