Вільям Шекспір - Сонети, Вільям Шекспір

Лиши їм пальці, дай мені уста. 129
О хтивосте, що гониш плоть у сказ, Страшна нищителько душі слабої, Джерело лжі, і підступу, й розбою. Тупа, сліпа й жорстока воднораз. Вгамована — ти збудниця відраз, Та надиш знов і знов п’яниш собою. І вже не знайде любого спокою, Хто на приманку попадеться раз. Безтямна ти в жадобі й посіданні. У всьому крайнощі: при гамуванні — Ти солод болісний, блаженна мить, А там — розпука і тягар покути. Світ знає це. Не зна, як обминути Небесний рай, що нас до пекла мчить. 130
Її очей до сонця не рівняли, Корал ніжніший за її уста, Не білосніжні пліч її овали, Мов з дроту чорного коса густа. Троянд багато зустрічав я всюди, Та на її обличчі не стрічав, І дише так вона, як дишуть люди, — А не конвалії між диких трав. І голосу її рівнять не треба До музики, милішої мені, Не знаю про ходу богинь із неба, А кроки милої — цілком земні. І все ж вона — найкраща поміж тими, Що славлені похвалами пустими. 131
Ти деспотична, з серцем кам’яним, Як всі красуні, пишні й гордовиті, Бо знаєш добре — ти мій скарб, і ним Я дорожу понад усе на світі. Та що мені обмови й поговір! Що ти смуглява — й слухати не стану. Нехай! Та серцю я скажу: не вір Чужим очам, заведеним в оману. Щоб впевнити себе і очі ті, Щоб і своїм очам не йняти віри, Я ладен присягнути на хресті, Що сніг темніший від твоєї шкіри. Та не смугляве милої чоло, А чорні вчинки — лиха джерело. 132
О любі очі, жалісливі свідки Моїх страждань! Одягши чорний стрій, Вони твого зреклися серця, звідки Облудний злочин розпочався твій. Не красить так чола блідого сходу Проміння сонячне в ранковій млі, І срібний диск — світило небозводу — Не може так оздобити землі, Як траур цей твоє лице квітчає… Коли б твоє і серце по мені, Без жалощів покинутім в одчаї, Також вбрання носило жалібні, — Поклявся б я, що врода зроду чорна, А що не чорне, те повік потворне. 133
Будь серце прокляте, що розіп’яло Мене і друга на однім хресті, — Четвертувать тобі одного мало, Ти й друга кинула на муки ті. Вже завдало, в полон узявши нас, Потрійних мук твоє лукаве око: Себе, мене і друга водночас З моїх грудей ти вирвала жорстоко. Помилуй друга, зжалься хоч над ним. Потрапивши як бранець до острогу, Я власне серце дам тобі за нього І біля друга стану вартовим. Волання марні! Я в тюрмі закутий, Тут все моє зі мною мусить бути.