Іван Іванович Білик - Золотий Ра, Іван Іванович Білик

class="book">Але про ці «дурощі» намагався не думати й він, цар. Володар Великої Фрігії Гордій щороку вимагав од підвладного лідійського царя п'ятсот хлопчиків. Гіга розбирала лють.

— Як я можу не думати про Фрігію, — щонайстриманіше мовив він, — коли цього року надійшла моя черга віддати сина цареві Гордію!

— Євнухи потрібні всім, — примирливо глянув на нього знизу вгору цар і ніяково посміхнувся.

Гігові кортіло ляснути його по щоках: а якби тобі довелося віддавати на звалашення власного сина? Але Кандавл іще не мав дітей, та й царських синів у криваву данину не брали, до того ж Гіг і так надто багато собі дозволяв. Цар Кандавл ще ніяковіше посміхнувся, тоді спробував перевести розмову на хіоських рабинь, які збилися в одному кутку й чекали, що далі накаже цар. Невільниці були в півпрозорих вавілонських туніках, які трималися лише на лівому плечі, щоб не спутувати танцівницям рухів. Кандавл намагався зумисне думати лише про вроду танцівниць, але Гігові таки пощастило остаточно зіпсувати цареві настрій, і в голову бгалися всіляки незвичні думки, яким Кандавл намагався ніколи не піддаватись.

— А де подівся флейтист? — глянув він на невільниць. Жодна не відповіла, й цар нарешті роздратовано махнув до них рукою, щоб ішли собі геть.

Гіга це неабияк здивувало. В Кандавла був розмірений хід щоденного життя. Він прокидався пізно, коли цариці Людани в покоях давно вже не було, потім довго вмивався й ще довше снідав, обов'язково з вином, хоч і втричі розведеним, а потім велів привести до цієї ж таки їдальні співачок і танцівниць. Розваги тривали до самого обіду. Часом Кандавл походжав серед легко вбраних дівчат, ледь проводячи долонями по їхніх туніках, легших за зефір, часом дивився чи слухав просто з м'якого крабата, спершись на один лікоть і зволожуючи губи нерозведеним вином.

Було ще дуже далеко до обіду, але цар Кандавл уже натішився плавними рухами грецьких рабинь, а співачок взагалі не покликав. Та й Гіга надто довго тримав при собі, хоча цього мечника щодня після царевого сніданку кликала до тронної світлиці Людана. Сьогодні порушився давно усталений хід речей.

Кандавла щось непокоїло, якісь невиразні передчуття, схожі на образ темної хмари на голубому небі. Покійний батько сказав би так: погане травлення й гіркі соки в шлунку.

Цар нарешті дозволив Гігові сходити до вартівні й бути певний час там, а сам подався через темні сіни на жіночу половину палацу.

Вартівня тяглася попід муром акрополя від наріжної вежі до воріт, зирячи на царський палац багатьма заґратованими віконцями, а дах її водночас правив і за оборонний поміст. Усередині довжелезного приміщення попід обома стінами тяглися нари, де спали царські мечники та нічні сторожі. Зараз у вартівні було досить гамірно, та коли на порозі з'явився Гіг, стало незвично тихо. Гіга щоразу бентежило таке ставлення товаришів. У вартівні готувалася змова проти Кандавла, а його, Гіга, всі вважали вірником царя. Їхня недовіра бентежила, ображала, але часом і тішила. Гіг зроду не звів би меча на свого, але не посягнув би також і на життя Кандавла, якого близько знав ще з юнацьких літ. Цар із Кандавла вийшов справді нікчемний, але хто міг би назвати в роду Гераклідів путнього царя? Кандавл принаймні був доброю людиною, а яким зробиться на престолі отой його брат від іншої матері Здан? Сторожа акрополя та мечники царя мали надії на Здана.

Гіг здебільшого ночував у сінях Кандавлових світлиць, але мав місце й на нарах у вартівні. Сьогодні він не міг витримати й півгодини серед товаришів, повітря в приміщенні нечутно бриніло, мов перед грозою, й коли незабаром прибіг раб від царя, Гіг навіть зрадів і пішов до палацу.

Була передобідня пора, дуже напружений і відповідальний час для всіх мешканців дому Кандавла, й це знав кожен мешканець столиці країни — Сард. Кандавл саме приносив жертву Великій Матері безсмертних і смертних, тож лише кивнув Гігові од вівтаря, а коли в накуреній світлиці потягло міцним духом червоного вина та паленого ладану, важко став навколішки й торкнувся підлоги видовженим лисиною чолом, вихнувши вгору товстим задом. Гіг теж віддав богині шану чолом і пружно підвівся з колін, а потім, утішений цією пружністю, не звертаючи уваги на рабів та жриць, які прибирали після божої відправи, подався без додаткових припросин за царем. Гіг дивився в півтемряві сіней на дебелий Кандавлів карк і намагавсь уявити, як цар поведеться в свою останню мить, котра невблаганно наближалась, і в душу закрадався небажаний жаль. Те почуття було справді небажане й вороже Гігові, бо вдома в нього залишився малий синок, доля якого залежала від життя й смерті цього слабовільного молодого володаря. А зведений Кандавлів брат обіцяв скасувати виплачувану фрігійському цареві кровну дань.

Поки Гіг дивувався, йдучи назирці за царем, чого це Кандавл викликав його перед самим обідом, той дочекався Гіга й схвильовано прошепотів:

— Здан справді чинить проти мене змову?

— Мені про це ніхто нічого не казав, — відповів царський мечник і в цьому зовсім не покривив душею.

— Я тобі вірю, — кивнув цар. — Але якщо Здан вирішив домагатися престолу для себе, то, значить, його підтримує цар Гордій?

Думка здавалася слушною, але Гіг повторив:

— Мене в це ніхто не посвячував.

Уже в заллятій сонцем світлиці він звернув увагу на пожовклі щоки царя. Так само жовкли від глибоких переживань і щоки його померлого батька Мірса. Кандавл почав накручувати на палець кінчик русявої бороди.

— Не можу думати натщесерце, — винувато проказав він. — Я піду пообідаю, а ти нікуди не втікай, чуєш, Гігу?

Гіг охоче кивнув, навіть мав би подякувати, що Кандавл не зобов'язує його бути присутнім за царським столом, де їсти належало цареві, а іншим — тільки прислужувати йому.

Гіг зупинився перед порогом столової світлиці, потім обернувся й пішов назад, щоб навіть крізь двері не бачити того багатолюдного священнодійства.