Олесь Ульяненко - Вогненне око

проводила Віталія дикими садами, пробуркуючи свідомість, щоб розколошкати в ньому самця, але тут була зовсім інша історія. Той, кого вона зустріне, борсався на цю годину в смертельній агонії, без усякого сподівання вижити; його, без надії на рятунок, виловили рибалки, що били острогою рибу. Вона оповідала про чоловіків, яких любила, яких ненавиділа, за яких обставин вимушена була лягати в ліжко. Але це не відкривало таємниці.

Він вичавлював короткий, мов черв'ячок, спогад про Люську; далі стояла стіна, і розбити ту кам'яницю в нього не було бажання. Поволі, скрегочучи зубами, він виправлював пам'ять – скнів за кресленням. В якійсь брудній, подібній до буди залізничника кав'ярні його можна було застати, згорбленого, за дивним заняттям: як малює на білих серветках та клозетному папері гелікоптери. На останні гроші, щоб притлумити самотину, йшов до кінотеатру, на ті часи збезлюділого. Тут терлися поодинокі пари закоханих, тхнуло кислотою поту й сім'ям. Жаске дихання, чаклування рухів, голосів, готових стлумити власне збудження, з рипом відкривали для нього ще невідому силу цього життя. Він спробував познайомитись з маленькою, як мавпочка, в'єтнамкою – відчув жах, справжній німий і дикий жах, що пролізав у всі пори, розсипав тисячі душ ацетиленовим вітром над стійбищами людського кишла, бив дробом у гнійники людських вікон. Він, не дочекавшись кінця сеансу, з розстебнутими штаньми, під матюки контролерки, кинувся східцями на мокрі вулиці, розмахуючи руками, кличучи Шмулєвича. Він борсався сльозливими вулицями – кидало із закапелків в обличчя мокрі газети, листівки, лускали у вухах злинялі знамена різних кольорів. Він задихався у ядушних випарах. Тоді вперше, окутаний несподівано сизою хмарою, він дістався під'їзду, укоханий спокоєм, що розігнав кривавий холодець з-перед очей, – побачив неосяжний простір, на ньому корабель, а на палубах ходили люди, манекенні обличчя з дірками ротів хилиталися прямо перед очима; відтак він одійшов далеко, в голубі простори і побачив мармурові східці, а по них піднімався чоловік, одягнений у чорне, гарний з лиця, – але обличчя, очунявши, Віталій не запам'ятав.

Він ладен позбутися того, – з дня на день займало його щось тривожне: підбиралося від паху, солодко крутило кістки, й він почав заглядатися на жінок. Його проймав потяг до жіноцтва, зайнявши уяву білим спалахом; проте Віталій примудрявся прикрутити це до липоти подій. Він блукав по місту, хекаючи, з пагорба на пагорб, у пошуках нових облич; він жадібно ловив кожен порух, шелестіння спідниць, вечірніх суконь; вухо ловило модуляції голосів, – запам'ятовував, втесував до пам'яті, як вони стояли: обіпершись чи розставивши ноги, випнувши в радості живота; чи йшли, зігнуті горем, турботою, злиднями, освітлені ліхтарями й місяцем під вітринами або по довгих коридорах казенних приміщень, де тхнуло дорогою шкірою крісел, цигарковим димом, одеколоном; у затишних валютних кав'ярнях, куди він потрапляв завдяки Шмулєвичу, губили свій шал і погляд; магазин коштовностей відкрив крижаний спалах їхніх очей – це й зовсім несподіванка. Його не цікавили їхні прекрасні очі, розрізи, гідні поетів Середньовіччя; стегна, груди, що чекали його рук, уст. Віталія займало – що ними рухає? Де той рушій, що кидає тих, які дали клятву одним, у ліжка до чужих чоловіків; як їм вдається за допомогою рожевого шматка тіла шугонути на саму вершину зіпхнути заплилого у власному смальці політика? Оце колючкою вп'ялося в мозок, проштрикнуло свідомість, стало найболючішою темою. По закінченні університету він дістав таке-сяке місце інженера в напівприватній конторі й дрібну платню, – але, привчивши себе до життя зовсім не побожного, він став витрачати заощаджені на кіно, на сніданках і вечерях гроші по дешевих борделях, де тхнуло блювотиною, дешевим вином, сивухою. Його зігнуту постать, натомлену, загибілу, схололу, що здавалася над столиком масною плямою, у вельветовому піджаку, притрушеному на спині лупою, – радісним писком зустрічали повії. За півроку економлячи, а здебільша користуючись своїм природним умінням подобатися, він перепробував усіх в окрузі. Проте таємниця людського існування ще більше запнула очі. Він нюшив майданчиками, дубів під дощем, під бадьорі марші недоростків у рябому гакі; захеканий, мов проповідник сектантської церкви, який відшукав ключ до істини, летів у смердоту завулків, ближче до студентських та робітничих кварталів, де пара брудними клубками од вивареної картоплі та іржавих оселедців зависала над червоними горбами домів, як і впродовж кількох минулих століть, – зазирав сорокою до гурту замусолених, куцих піджачків, у розкриті викоти домогосподарок, зачаровано задивлявся на їхні каріозні роти, слухаючи музику лайки, беззмістовне торохкотіння, прокльони, брудні, як у бродяг і вантажників. Він пив з їхніми чоловіками сивуху – очі їхні, залиті жовтим перегаром, злякано тремтіли цятками зіниць, як потрапляли на кістяки балконів, завішені пелюшками, латаним ганчір'ям, рейтузами; кислий протяг ворушив на облисілих тридцятилітніх черепах кущики волосся, схожого на куряче пір'я.

Чи не вперше за стільки часу косо зійшла думка, одірвавши Віталія від його місячної хвороби, нав'язавшись до Шмулєвича: нова влада, котра прийшла майже століття тому, стерла саме поняття гетто; на гетто перетворилося місто; впродовж років метаморфоза людського спілкування, людожерська гонитва перетопила його на мініатюрний Гарлем з велетенською загадкою трагедії, що, мов невидима хвороба, сиділа в закіптюжених порохом кількох революцій черепах. З таким ось відкриттям він галопом кидався в розірвану сітку підземних переходів. Його зустрічали єхидним хихиканням; а найкраще, що могло трапитися, – обзивали сіоністським шпигуном. Він не гепав кулаками себе в груди, щоб довести протилежне, а сомнамбулою тинявся голим, облизаним осінню майданом; він з подивом вдивлявся в темряву, ще тримаючи в пам'яті заклятий, задубілий до дитячого, – як знімали тут, багато років тому, пам'ятник вождю; наче зумисне, зледащілі робітники відкрутили йому голову, і цей безголовий, схожий на комаху з гербарію, стримів, освітлений зусюди прожекторами, протягуючи руку до освітлених вулиць, міцно впираючись куцими бронзовими ногами на підмурок, розмальований свастиками, матюччям, апокаліптичними висловами й трьома шістками. І він терзався в густій мряці, він чув дикі, а то й дитячі голоси у своїх вухах, а мо', й поруч, згори, знизу, вони лякали пеклом, геєною огненною; він сунув хитким човном, щось невиразно мимрячи під ніс. Він збайдужів до величі природи, що нею так захоплювався, вбачаючи її вплив на рухи людських вчинків; доходило до того, що, поцупивши на службі радіоприймача, слухав прогнози погоди. Слухав, як та чи інша жінка заговорить, як просяде до низького, роз'ятрить статеві залози, відкриє ерогенні пори від обіцяної на сьогодні мжички; голос, вчора такий оксамитовий; як вона, сіпаючись від природного потягу, терзаючись, піде на зраду. І втішено, потираючи руки, хихотів…

Де ти, дідусю Фройде?