Олесь Ульяненко - Вогненне око

І не снилося тобі, перевернутому стонадцять разів у труні, що в такому закапелку ти виринеш в іпостасі другого бога, де люди якось будуть приторочувати до своїх болячок Святе Письмо, політику і казна-що. Але то пусте – пил зноситься вітром, може, ти трохи й мав рацію, а вони – колись кулемети. Але пил зносить вітром, знятим помахом крил… Східці книгарень, кав'ярень, універсамів, холів, передпокоїв, куди він умисне стромляв носа як репетитор, у пошуках роботи чи як місіонер котрогось із товариств, – тримали той трункий запах, що відомий лише божевільним або великим спокусникам. Під ударом життєвої коси Віталій таким робом хотів позбутися любові, а радше не так любові, як нездорової пристрасті. Талісман пропікав груди, – часом він, навіжено хриплячи, прямо по калюжах, гнаний дикими вітрами, що їх зняла його ж таки думка, полишав квартал за кварталом, пробігав розшаткованим осінню пирогом міста, що розлазилося в його зелених очах, мов карта вавилонського царства, – виносило до вічного холоду річки, обтиснутої коростинням хиж, наметів, смітників, скотомогильників з обгризеними жебротою до білого кістками тварин, казарм, безкоштовних лікарень, де немає ціни ні життю, ні смерті. Він годинами сидів біля берега. Тонни води над ним і під ним вливалися, протікали розпаленими звивинами мозку; вода каламутила, мертво, мірно повзла по розірваних гирловиннях, підмивала круті береги; вода, мов сміттярка, збирала покійників, самогубців, кошики з потопленими кошенятами; свинячі голови, вжахнувши передсмертним оскалом вищирених усміхом зубів, приставали до берега, там, де купкувалася жеброта. Тут Віталій здибував жінок-жебрачок – на тонких рахітних ногах, з одвислою шкірою, вкритих шелестливою кіркою екземи та гнійниковими прищами; сифілітичні виразки провалили носи, викрутили суглоби, увіпхнули до черепа очі.

За якийсь тиждень він зазнайомився з усіма: Рамалі, товстуха двадцяти п'яти років, яка шестирічною потрапила до міста, – у вісім років її звабив п'яний фельдшер, – вона й досі його кохає; Наді, сорокарічна рахуба, побожна й цнотлива, що цілувала, проходячи вулицями, образи Спасителя навіть крізь скло ларків, – вона хворіє на побутовий сифіліс, зґвалтована рідним батьком; Лілі, тринадцять років, беззуба – зуби їй умисне вибив для статевих зносин її коханець Пепа, що наразі відсиджувався у божевільні: вона гордо носила одвислий зад, похітливо лапаючи зизооким поглядом довкруж; вона ще пудрила віспате обличчя, а в підв'язках ховала кривого виноградного ножа. Всі вони пропонували себе. їхні чоловіки по-хазяйському накидали оком, і коли жінки кволо торгувалися або запрошували мізерну платню, – прилюдно, під щасливий, до святкового, регіт, духопелили їх костурами. Іноді такі ігрища уривала смерть. Так забили п'ятнадцятилітню білявку, тоненьку, хвору на лейкемію Лору, яка не захотіла лягати в ліжко з дільничним; вона ледь ходила за вітром, але якось уся світилася, на диво, не була хвора на венеричні болячки, мала з того, іншого, світу хлопця. Приховала її жеброта з великою учтою, зібралося замалим не все надбережне жебрацтво – несли попід річкою, зашиту в лантух, щоб під дике виття скинути у воду й чимдуж, колошматячи костурами, кулаками по згорблених спинах, регочучи, пускаючи слину, кидались наввипередки до збіговиська, де прихистом слугувала або перевернута, проїдена джаргою цистерна, чи то напівзруйнований будинок, де Циган, здоровий, до двох метрів мужик, що був за ватажка, роздавав шматки харчу і наливав горілки. Царство похітних шлунків і голоду. Вони розсідалися біля закіптюженого казана кружком: старші трималися першого ряду; за ними принишкли діти, – вони любили дітей, вважаючи, що хто образить дитину, той безбожник і служить сатані; за ними – жінки, а там – каліки, немічні, старі.

До казана зносилося випрошене, вкрадене, подароване. Ієрархія ця трималася недовго – тільки-но животи наповнювалися, важчали, каліки, старі, що виявлялися навдивовиж прудкими, дужими і дужчими, ніж молодняк, відганяли костурами та металевим пруттям, лупцюючи нещадно, під п'яний регіт, братів, ледь не до смерті, рвалися до казана. Так починалася «потєшка». Упродовж свята, котре тягнулося невідомо скільки часу, хтось тонув або його топили у брунатній рідоті варива, де лишалася рівно половина; когось задушили у товкотнечі; зловісні погляди декотрих так і чигали, щоб запхнути під ребра ножа або зманити малолітнього хлопця чи дівчину. Педофільство тут зазвичай не злочин. Циган дозволяв старійшинам, яких призначав сам, відбирати хлопчаків із найбілішою шкірою і продавати арабам, а в гіршому разі – великим номенклатурним босам. До такого табору потрапити легко, а виносила з нього лишень смерть, яка повністю вбирала пустку цього слова. Бо смерть для цих людей – ніщо. Вони ревно думали про неї, коли на зиму голод розкидав прозорі сіті, стягуючи трупи найслабших до ріки. Вони вбачали у воді щось таємниче, задобрюючи її нехитрими подарунками. То, видно, з освічених колись людей, що потрапляли останнім часом до цього кишлища, прийшла така думка: а мо', сама природа підказала потребу людського очищення. Здебільше сюди потрапляли люди всіх ґатунків: надто чутливі або переобтяжені людською несправедливістю – невдахи, як їх наречено в тому світі, де вони жили. Всі – від десятирічного золотушного хлопчика аж до чоловіка, що вік його визначити неможливо, – вірили в Бога й справедливість. їм невтямки, та й не треба було думати, що вірять тільки в Бога, а справедливість перемагає тільки завдяки тій вірі або ніколи.

Сюди ось і принесло Віталія. Тут він вихлюпнув усе своє красномовство, занедбане на затишних бульварах. Тільки-но він з'являвся і, сутулячись, ішов берегом, Циган збирав на «потєшку» народ. Віталій, як і кожен великий жалісливий гуманіст, приносив гостинці і, шаріючись, під прицмокування, торохкотіння костурів, милиць, глухих ударів кулака в тіло, все, без огляду на вік, роздавав. Він терпляче, опустивши додолу очі, чекав, коли все буде з'їдено, випито, приміряно, вдягнено, – а тоді залазив на дно перевернутого барила й починав свої лекції та промови, що закінчувалися бурхливими аплодисментами, – можу запевнити, що таким оваціям позаздрили б навіть у Ла Скала. Пишаючись собою, випнувши живіт, він повертався до житла, писав, різав олівцем папір усю ніч; вранці, переконавши себе, плентався на майдани або під муніципальні будинки. Він розмахував дрібненько списаними аркушами перед строкато вдягненими громадянками, закликаючи до голосу сумління. Проте люди потічками хлюпалися тротуарами, лінькувато повертали голови, спльовували крізь зуби, лихо матюкалися. Того дня двійко якихось розбишак, худих, однакових з лиця, радше з гурту неприкаяних угруповань, що стовбичать під стінами всіляких установ, обстоюючи чи то захист кішок та собак, чи гомосексуалістів, – підбігли, засмикали Віталія за обшлаги піджака і закричали вилудженими горлянками: «Тримайте злодія!» – Народ, віддамо йому належне за мудрість, і тут не звернув уваги. Але в когось