Олесь Ульяненко - Вогненне око

«Фарисейство», – глибокодумно і коротко він говорив. І тупа злоба проїдала мозок, відчай кидав вулицями, проганяв малярійною лихоманкою хребтом Хрещатика. Тут його приваблювали підземні переходи, що в народі називають «трубами». Тут він зазнайомився і потоваришував із Лящем, товстуном у заношеному зеленому плащі, безрозмірні кишені котрого вміщували по буханцю хліба, пляшку й півблока цигарок місцевого виробництва. Горопаха, такий же як і він. Вони разом ходили на безлюдні мітинги, вночі писали листівки, збиваючись до гурту, сперечалися, проте доба вже поклала карб, що його він пізніше назвав «лихою годиною мого народу, коли…». Лящ менше переймався такими речами. Вони через це і лаялися, бо Віталій ставав чимдалі нестерпніший. Нудьга й порожнеча підігрівалися розвоєм мрії. Його балачки про справедливість викликали у товаришів шалений напад реготу. А Лящ, червонопикий, був з усього задоволений, – невдаха-поет, що спромігся полишити кілька вузів, зажити слави неприкаяного модерніста, невтомного шукача пригод, місцевого джиґуна в гурті прищавих студенток; згодом Лящу, вже коли сонце його пішло на скін, вдалося зліпити щось докупи, вийти на люди в ореолі правдоборця. Таланту Лящеві дійсно не бракувало. Проте вайлуватість його межувала з марнославством. Марнославство, як та смерть, крокує поруч – воно ліпить привиди революцій, масонських лож, військових заколотів, щоб насамкінець вилитися в реальність. Останнім часом Лящ тільки й говорив про безліч чуттєвих утіх, якими кишить життя. Це Віталія наштовхувало на роздуми всілякого штибу А здебільшого його мучила гризота душі. Він спохмурнів, якось подався в плечах, волосся рідшало, зір притуплювався за сидінням до ранку над тим чи іншим трактатом. Забачивши Ляща, тягнув за обшлаги засмальцьованого плаща до комірчини, вилазив на стос книжок, вибухав: «Революція! Вона запалить висохлі мізки нашої нації! Вона підніме, розвіє нове знамено справедливості. Безкровна революція – цього ми повинні добитися, йдучи в народ. Хто, як не ми, Лящику, піднімемо, просвітимо зубожілий народ?! Скажи…» Лящ ховав до кишені надгризеного пиріжка: «Так, так, побільше здорової люті». І вони нишпорили, вишукуючи людей, до себе подібних, або в яких хоч промайне мара справедливості.

Настирливо, як той гнійний жук, що розгрібає лапками послід, обридливо, з жахом набуваючи досвіду, влазив Віталій до різних політичних угруповань. Перед ним відкривалася яскрава панорама вбогості. Шукачі справедливості мали одне обличчя, – видавалося, ніби хтось невидимий накупив або викроїв однакових штанів, а горопашна природа без розбору сипонула пригорщі запалених, струмуючих кварцем адреналіну очей. Вожді їхні нагадували висушених біблійних китів, готових проковтнути п'ять мільйонів Йон; запалі щоки рухалися, мов боки витягнутої на лід рибини, вони підозріло нюшили новоприбулих, наче вигнані з античного пекла цербери, і в комп'ютерних мізках уже вкладалися одним рядом сіоністський заколот, сексуальна неповноцінність, ослабла, проте ще дужа рука Москви. Вони ходили, світячи випнутими колінами, всі, як один, заклавши руки за спину, холодні, повні торжества значущості, тримаючи голову на тонких шиях, обмотаних зміями шарфів, з вухами, повними вати й сірки, дослуховуючись до своїх підлеглих, що, здавалося, зовсім не потрібне. Іноді до гурту вскакував дженджик у білому костюмі, затиснувши брунатну течку під пахвиною, – на вождів падала безликість, адреналін зі шкідливою, з медичного погляду, швидкістю плинув заіржавілими каналами. Вони підскакували, виструнчувались навшпиньки, дотягувалися до плеча.

Молодик, розстебнувши ґудзики на жилетці, розкинувши ноги, обтираючи піт, оповідав щось довго й заплутано, зовсім без змісту. Віталій сторожко ловив кожне слово, а щойно дженджик поглинався грою, – зіскакував з місця й горлопанив про рівність, братерство, об'єднання нації, про аналоги безкровних революцій. Що правда, то правда – говорив він з неабиякою майстерністю. Кити витягували хустки, потай шмаркалися, косячи поглядом на прибульця в костюмі з течкою. Дженджик схвально кивав головою, вклякаючи, дивився на Віталія, потім ледь помітним порухом підкликав до себе вождя, в якого підборіддя ховається за рожевим випещеним зап'ястям. Цієї миті Лящ видає розпачливий крик смертельно зраненого оленя, – за півгодини молодий чоловік у білому костюмі повинен влаштувати мініатюрний бенкет, «фуршет». З гуркотом поруйнованого рейхстагу мрії падають із черепа в шлунок Лящеві. Він заплющує очі, гризе пальці, а спершу намагається забитися до кутка. їх, спочатку чемно, а далі буцаючи в спину, виштовхують на вулицю. Взимку така річ для Ляща була немислима. Тут він скидався більше на філософа-натураліста, проте на високе слово Лящ здобувався лишень у поезії. Віддамо, пролітаючи над цим містом, йому належне. Причмелено збуджена ця дивна пара чвалала холодними й ворожими до синяви вулицями, розгрібаючи строкатий натовп. Лящ задивлявся на огрядних, задастих молодиць, цмокав язиком «ти ди, яка в неї срака»; пара ця пірнала в морок підземного переходу. Там, у гущі невдах-учителів, скелетоподібних від виснаження й голоду аспірантів, п'яниць-літераторів, калік з різними ступенями інвалідності, Віталій з Лящем виливали жовч образи.

Тут, виставивши пляшку горілки, можна до сходу сонця наступного століття започатковувати нову релігію, називати себе Джузеппе Гарібальді, Че Геварою, Томасом Мором або на лихий кінець – Грушевським. До хрипоти, випльовуючи разом із слиною цілі кавалки промов, гасали, ошпарені, переходом, зазиваючи, закликаючи, ненавидячи й люблячи. Днями, пересичені голодом і холодом, вони вирушали в свою безконечну подорож чорними нутрощами міста. У більш-менш пристойних місцях, тобто в кав'ярнях та забігайлівках, де сопух комбіжиру й коньяку мирно уживався, з нього реготали, бо Лящ, гнаний марнославством, цим вічним двигуном усіх джиґунів, прилаштовував здорове своє тіло до берега якоїсь молодиці. І Віталій подався в народ. Різноколірне, пекуче для очей лахміття ринків, з баговинням товкотнечі люду, вже зваблювало під кінець осені іншим. Його зацікавила таємниця людської душі. Зовсім виснажений, – западало сонце у зиму, стягуючи в довгий лет птахів, – він заходив до пані, що мешкала в розкішних чотирикімнатних покоях, аби послухати її кволі балачки про невідомий світ нової знаті, заможних і багатих людей. Врода цієї пані не вражала його. Віталія зацікавила таємниця людської душі. Той світ, про який пані, приглушена тютюновим димом, оповідала, проходив повз нього кольоровою плівкою. Часом у балачці пані забувалася, доходила до таких подробиць, що, якби був на його місці Лящ, то не забарився б цибонути в ліжко. Пані напівлежала, уткнувши пухку щічку в кулачок, золото засмаглої шкіри проти нічної лампи видавалося Віталію восковим. Вона не говорила про безконечність болю, про відчай, проплакані очі, про зламані мрії, – бо впевнена була, що цей чоловік її не чує. їй було нудно з ним, проте це збавляло вечори, а то й ночі. Журним голосом вона