Олесь Ульяненко - Вогненне око

знає тільки місто – і я. Це коротке падіння, довгий злет догори, поки серпневий ужинок, десь суботнього дня, не зітне, не зітре геть не тільки імена тих, кого ми, я, вони любили, і не поставить у нашій подобі щось інше… А на майданах і вулицях, по закуттях базікали про смерть: як десь, когось, просто оце нещодавно розстріляли… У країні мир надутий ацетиленом – чумний псячий бенкет. Усім свербіло на язиці слово «смерть», що воском проступало крізь рум'яна статку… Тожу спальні пані чисто й світло. Вона знову чекає на принца…

Порожнеча сонячних днів вилиняла від тугих ударів східних вітрів. Повітря спорожніло од крику птахів. Осінь видалася холодна, рано опав лист. Пустка тих днів, із сонцем у високому бузковому небі, мережана павутинням паморозі, кликала духів з його маленького, крихітного минулого, що набирало для нього маленької зачовганої назви – рідна домівка. Одна згадка про пагорби, сірі рівнини, жовті кручі, що зринала в пам'яті тільки з товщами води й низькими посвистами вітру: короткий спалах уві сні, подібно до спогаду, наїжачував жахом волосся. І йому часто снилися довгі рожеві свині, білі підсвинки, які ходили на задніх ратицях; і той день, коли його з Родиком звільнили з патронату, малювався довгою строкатою стрічкою похорону, що залазила одним кінцем у зелені ворота металургійного заводу, іншим – губилася десь біля хижі Ничипора. Але цього не досить; мало що нагадувало дійсність, принаймні, як він те хотів бачити: яка вона була насправді. У повітрі тхнуло, й воно було присмачене квартирними анекдотами, базіканням по ринках, барах, кав'ярнях, редакціях газет, де висиджували зади вчорашні студентки (що їм поміняти б фах на більш древній), летіло булькання з розкритих ротів, щілини їхніх власників від надмірно вжитої кави не затулялися, оте булькання падало у бездонну синь вічної ріки вічного міста, що може лишень лякати – війна. Народ збуджувався, прів од натуги в закутках, де були пейджери, теле– й радіоточки, – слухали новини, запобігаючи пророкувати, що скоро навалить і в нас, а то он за границею. Мокрі лоби, підняті брови, обтріпані довгими балачками губи підраховували кількість закуплених макаронів, олії, пачок маргарину, масла, сірників і солі. Це навіювало на нього тугу. Безликість такого ось життя відкривала перед ним панораму безперспективності.

Йшло оте життя чередою, наступаючи глупотою ночі, і марив він дивними, аж до млості у шлунку, видивами. Радше то була розвага, аби не справжні епілептичні напади, що загострювалися й заскакували несподівано десь у гадючій товкотнечі підземки, де він розчулювався через розпачливих, по-інфантильному сопливих дідів: завтра, коли вдарять морози, вони мертимуть, як маленькі сірі мухи, спокійно віддаючися смерті, перед цим крадькома випиваючи кожного тижня на заощаджені гроші келишок коньяку або горілки. Так отож, перед тим як піт окропить чоло, не відоме нікому зі смертних плетиво образів вийде з розвернутого черепа.

Йому вдалося усамітнитися у сквері. Можливо, окрім мене, його ніхто й не бачив, – зіщуленого на лавці, під розкидистим американським кленом, загубленого у світі клишоногих бабів, рахітичних від народження, їхніх дітей із безтямними поглядами, що здригалися від гуркоту жовтих автобусів, хрестилися на поодинокі пари патлатих гіпі або панків. Цей світ підманював його дурманливою силою вижити за будь-яку ціну і випорожнював його нутро. Іноді перед тією лавкою крокував військовий патруль, – молоденькі хлопчаки погравали автоматами, голодно, але зовсім по-іншому пасучи навсібіч очима. У кварталах западала темрява. Переходами пхалися мовчазні перекупки, що пропонували пачку цигарок або «девочку».

Віталій волооко, ошелешено дивився на все це, бредучи навмання, начебто в пошуках учорашнього дня, де яскравими карнавалами розливалися мітинги, де вибухали пристрасті, готові стрясти країну і його, саме його винести у світ того дивного царства справедливості. Може бути: аби менше наївних людей, то не було б у цьому світі стільки горя? Хто його знає. Зачинившись у комірчині, він занурювався в креслення, віддаючи геометричним конструкціям, де все чесно й чисто, більше часу, складаючи стародавнім більшу шану, ніж навколишньому. У ті дні він закрижанів від самотини, слухаючи кумедні теревені Саньки про вічну любов. Це загострювало трагічність. Здавалося, ось вже кінець, зовсім, але тут чувся лункий, холодний і бадьорий до здорового цинізму голос доктора Шмулєвича. Він радів навіть з того, що чує голос Шмулєвича, розмазуючи по грудях в'язкий піт, прозорі соплі під носом, тупо гортаючи забуті й занедбані пошарпані книженції, гортаючи цупкі сторінки допотопних журналів з інженерії, будівництва, гелікоптеробудування.

Ревище мітингів з роззявленими горлянками чорних майданів, збіговиська підпільників із писанням прокламацій по кухнях, а то й по клозетах – відходили в минуле. Принципи віддавалися на поталу безпринципності. І Віталія зносило. Прийшов час, сонце великої політики, – марші з гучномовців, радіо і телебачення, змінили мигдалевий смак, мідний глас війни, як тільки ця бравада була перебрана сильними світу цього. Війна знайшла прихисток у затишніших кулуарах, – зараз переймалася, доповнювалася, уточнювалася що лівими, що правими. Щоправда, робилося це мудро, і дати раду, де воно ліве, де праве, рідко в кого ставало розуму. Зміна подій застала Віталія, мов того пса на осонні, балією окропу; він просиджував у комірчині, тупо дивлячись у темряву; він завішував вікна, щоб не бачити, як міняється пора за порою. І тоді він годинами думав про Шмулєвича, ніби кращого нічого не знаходив. Перемішуючи сором, сльози люті з відчаєм, він дивувався обізнаності Шмулєвича у всіх життєвих, політичних, світських сферах; його било до пропасниці від холодного цинізму доктора, що враз випирав тонкослізним сентименталізмом недорослого вбивці; чарувався затятою самовпевненістю, попри безталанність, жити легко, з присвистом. А ще дивом проймало рівне спілкування з сильними світу цього. І гаряча хвиля обурення від несправедливості застрягала розпачливим криком у горлянці. Він годинами, зачинившись, молив Бога про друге Пришестя, про з'яву нового Гната Лойоли, про навернення усіх антихристів. Упавши навзнак, кроплячись дрібним потом, Віталій бачив дивні спалахи вогню, руді полотнища сарани й моровиці, гори людського трупу, над якими ширяли чорні круки, підхоплюючи на крила людські душі. Віддати належне – чоловік він був побожний. Заклякав у кутку і просив усіх святих навернути людей до миру. Прийнявши католицтво, він щодня ходив до костьолу, відреставрованого поляками, але так хитро, щоб пропустити службу. До ксьондзів, як і до православних попів, ставився упереджено, а пізніше – з недовірою. Іноді страх перед сподіяним розтинав його навпіл, шугонувши зляком перед відповіддю, перед холодом вічності; він городив купи виправдувальних промов, вплітаючи