Євген Вікторович Положій - Вежі мовчання

п’ятнадцять хвилин уперед, а Йіжолоп — на п’ятнадцять хвилин назад — і домовилися через тиждень зустрітися й розповісти один одному про те, що вийшло.

А вийшло от що. Йєбучок однаково увесь час скрізь спізнювався — заходи починалися або трохи пізніше призначеного часу, або трохи раніше його особистого, йєбучківського. Або й ще гірше: він скрізь приходив найпершим і тупцював під зачиненими дверима, як останній дурень. Словом, не щастило йому. Йіжолопу теж було не легше, заходи нині пішли короткі, тому за цілий тиждень він жодного разу не встиг навіть на фуршет.

Зустрілися вони через сім днів, поскаржилися один одному на всесвітню несправедливість — і вирішили перевести годинники не на п’ятнадцять, а на двадцять хвилин. Та ж сама історія! На двадцять п’ять — знову двадцять п’ять! На півгодини — однаково нічого гарного з цього не вийшло.

Минули роки. Можливо, навіть десяток або два, а то й усі три. Тобто майже все життя, але ні Йєбучок, ні Йіжолоп не відступалися від свого, і кожна їхня зустріч закінчувалася гарячою суперечкою на тему, що ж усе-таки краще: жити за годинником, який поспішає, чи за годинником, який відстає?

Наприкінці життя Йєбучок і Йіжолоп несподівано для себе стали відомими й заможними людьми. На врученні чергової премії журналісти, добре знаючи про їхню давню суперечку й труднощі, на які ці гідні люди себе прирекли, поцікавилися, чи розв’язали вони для себе це питання і в якому ж таки часі жити дійсно важче: трохи в минулому чи трохи в майбутньому? Бо цікаво ж! І Йєбучок та Йіжолоп, не задумуючись, відповіли: «Найважче — у теперішньому!»

Хоча не факт, що вони правильно зрозуміли питання: адже Йєбучок уже давно жив на три роки в майбутньому, а Йіжолоп — на три роки в минулому.

Чорт, подумав Рад, повна маячня. Суцільна. Втім, це куди краще, ніж зловживати алкоголем, як це робила його колишня дружина. Тож літературну творчість можна перетерпіти, подумки приміряв на себе спільне з Женею майбутнє Родіон. Не знаючи, куди подіти суцільний розпач та щастя, які охопили його, він спустився в бар готелю й замовив віскі з колою. У кутку за столиком сиділо двоє дівиць, їхня професія не викликала жодних сумнівів, і Радові раптом схотілося поговорити. Просто поговорити. Він випив ще й замовив дівчатам пляшку шампанського «Брін». Вони посміхнулися, подякувавши. Через п’ять хвилин він уже сидів за їхнім столиком і жваво розмірковував про сенс буття. Він випив багато,

але йому тоді так не здалося, хоча в його свідомості один за одним із калейдоскопічною швидкістю стали з’являтися образи, зміст яких йому був не дуже зрозумілий. Головне місце в цій круговерті займала вежа заводоуправління. Йому раптом схотілося на свіже повітря, так, трохи пройтися, прогулятися, провітритися. Він подумав, що така прогулянка забере небагато часу, максимум півгодини — і він повернеться, і якраз отут варто покластися на долю: якщо дівчата підуть, то й він піде собі спокійно спати, а якщо не підуть — отже, так тому й бути. Він розплатився, не сказавши ні слова. Рад добре запам’ятав дорогу: ліворуч, праворуч, там міст, і прямо по проспекту, просторовим кретинізмом він ніколи не страждав. Невідомо, скільки часу він ішов, але це й не важливо. Головне, він дійшов. Родіон зупинився на невеликій площі перед Вежею й, намагаючись упевнено закріпити своє тіло на земній кулі, якомога ширше розставив ноги і міцно вчепився руками за повітря. Він підняв голову й подивився на Вежу. Уночі вона виглядала велично і сумно. У всіх вікнах було темно, навіть у найменшому, нагорі, де, можливо, спала зараз його маленька принцеса. «Ну, що, — сказав він Вежі, — думаєш, ти мене переможеш? Думаєш, ти мене перемогла? Що я злякався? Злякався твоїх коридорів? Твоїх папірців, які ти ховаєш у себе в кабінетах? Твоїх таємниць і лабіринтів? Твоїх мотузок і душителів? Червоного Дона, старого Чаклуна?! Ні-і-і! — Тут він хитнувся вперед, втрачаючи рівновагу, і ледве не впав. — Я не злякався!

Завтра ж я візьмуся за тебе! Завтра ж я витягну з тебе все, що потрібно! Думаєш, мені страшно? Думаєш, завтра прийдуть твої стражі, твої полонені, твої раби, твої хріняки — і тебе захищатимуть? Авжеж, чекай!!! Ніхто й не подумає! — Тут йому здалося, що подув сильний вітер, і він ще міцніше схопився руками за порожнечу. — Завтра з ранку, чуєш, із самого ранку я прийду до тебе — і візьму все, що мені потрібно. Я витягну з тебе все! І якщо мені доведеться для цього тебе зруйнувати, я тебе зруйную!»

Вежа у відповідь мовчала. Вона стояла, відсторонена й трохи занепокоєна, але в цілому дуже спокійна й упевнена в собі. Вона знала, що це минеться, що ранок для цього молодого ще чоловіка буде зовсім іншим, аніж ніч. Міліцейська машина, ледь пригальмувавши, поїхала далі. Міліціонери сьогодні вже під зав’язку запакувалися клієнтами, тому вирішили не чіпати пристойно одягненого хлопця, який стояв, задерши голову вгору, біля будинку заводоуправління, і голосно спілкувався сам із собою. Головне, він не блював на нову тротуарну плитку — Червоний Дон забльованої плитки не любив.

У готель Рад повернувся на таксі, сил, щоб іти пішки, не лишилося. У холі сиділа лише чергова адміністраторка, чомусь та ж сама, у червоних капцях, й дивилася телевізор.

— Воно існувало, розумієте, — для чогось пробубнів він, згадавши про вчорашній ранковий інцидент із лайном на килимку, — воно там лежало!

Адміністраторка, розуміючи, в якому стані перебуває постоялець, тільки співчутливо похитала головою: звичайно! Він зайшов у бар. Дідько його бери, друга година ночі, а ці дві шльондри продовжували сидіти тут — зовсім самі. Він підійшов і поцікавився ціною на обох відразу. Двісті доларів за годину, не так вже й дорого. Уже біля ліфта, коли розчинилися двері, він ще раз глянув на червоні капці адміністраторки, що вже передчувала великі чайові, — і раптом на нього, як цунамі, накотився ранковий суботній спогад, жахливий сморід людського лайна гігантською хвилею огорнув усе його єство, і дівчата ледве встигли допхати Радика до номера, де його вивернуло в унітаз. Йому було погано, дідько, як же йому було погано, здається, він виблював усе, навіть печінку, навіть серце. Вмившись, він повернувся в кімнату — дівиці,