Євген Вікторович Положій - Вежі мовчання

— Добре.

— Мені двадцять п’ять років. Я заміжня. Я вагітна. — Рад посміхнувся. Він вже потроху звикався з цим фактом. — У школі вчилася добре, але за поведінку ставили самі двійки. Відразу після школи пішла від батьків. Спочатку винаймала квартиру з подругою, потім мешкала сама, потім з другом. Працювала в газеті й одночасно навчалася в інституті, закінчила факультет іноземних мов… Хіпувала, двічі була в Індії, у Гоа, жила в комунах (тут у Рада перед очима пройшла ціла низка уявних чоловіків, які оптом і вроздріб злягалися з Женею), загалом, багато подорожувала. Потім вийшла заміж, але прізвище залишила своє. Зараз працюю в тій же газеті, пишу статті для читачів, за що одержую гроші. Спеціалізуюся на журналістських розслідуваннях. Для себе пишу казки, за що одержую по шиї від головного редактора.

— А чому так рано пішла від батьків?

— Важка історія. Це — мертве покоління, чуже. Я їх ненавиджу. Мені здається, ми повинні спалити не тільки їхні тіла, але й пам’ять про них. Вони заважають жити, заважають будувати нам нову країну. Вони егоїстичні й жорстокі. Вони втручаються у життя дітей і немов намагаються прожити ще одне життя. Вони старіють, а їм не хочеться! Вони вже пожили, у них є досвід, вони вже знають, що й до чого, але не залишилося часу, щоб виправляти помилки. І той, хто щодня перед їхніми очима — їхня дитина, — адже вона тільки їхній витвір, адже вона тільки завдяки їм існує, хіба вона цього не розуміє? Вона — їхня власність! І тому така велика спокуса хоча б не набагато часу, хоча б на трішечки — взяти життя власної дитини в борг. Щоб вона думала, як ти, щоб вона робила, як ти. І тоді — це майже вже й ти! Тому й пішла — бо не хочу давати своє життя у борг будь-кому.

— Цікава теорія.

— Це практика. Кажу ж тобі, я їх ненавиджу. Хоча й розумію, що це неправильно, але нічого не можу з цим зробити. Дуже добре пам’ятаю, як батько, коли мені виповнилося три роки, взяв мене на демонстрацію. Було холодно, і я просилася в туалет, але він говорив, щоб я терпіла, а сам базікав із друзями про футбол. Я, звичайна річ, обмочилася, і тоді він зняв із мене мокрі труси й при всіх відшмагав по обличчю. Дуже боляче й соромно! А матір, коли я поскаржилася вдома, дала мені ляпаса. Мені виповнилося лише три роки… А що відбувалося потім! Раде, я їх ненавиджу, правда! Давай не говоритимемо про це. Будь ласка.

Він думав, що коли задовольнить хіть, бажання відпустить його. Однак ні. Він вже не міг, але він бажав, він хотів її!

Це був прекрасний день. Прекрасний день, наповнений коханням, у якому дві людини усвідомили, що створені одна для одної. Певно, це був їхній день.

— Ти сказала, що пишеш казки.

— Так, іноді. У мене є два герої, я сама придумала ім’я для них. Два «Й» — Йіжолоп і Йєбучок. Це двоє смішних друзів, вони постійно сперечаються між собою, з’ясовують стосунки. Хочеш, дам почитати?

— Ну, звичайно… — Рад ніяково зам’явся з відповіддю. Усе, що давали йому почитати останні дні, було досить безрадісним і ні до чого гарного не приводило. — Взагалі, я прозу не дуже люблю, точніше, зовсім не люблю, але, з огляду на те, що це написала ти…

Женя понишпорила в сумочці й витягла вчетверо складений, напевно заздалегідь налаштований папірець.

— Я в готелі прочитаю, добре?

Він трохи розповів про себе, в основному ж — про батька, про похорон, про свої переживання, про свій героїзм. Він говорив дуже щиро, це теж було незвично для нього, адже в теперішньому житті у нього практично не існувало шансів бути таким відвертим і беззахисним, йому скрізь доводилося одягатися в броню. А зараз йому було легко, і він говорив вільно й розкуто, немов вони провели в одному ліжку все життя.

— Мати, — сказав Радик, — дуже просила мене приїхати на дев’ятий день, пом’янути батька. Треба постаратися. Це наступний вівторок, боюся, не встигну.

Потім він мовчав хвилин п’ять, дивлячись, як у телевізорі під одноманітну музику танцюють напівголі жінки. Схоже, тільки що він видав цій малознайомій дівчині свої найпотаємніші почуття. Чому?

Вона пішла першою. Він ще трохи полежав, потім зателефонував і, всучивши бабці-кульбабці, не дивлячись в очі, ключі й буркнувши «спасибі», спустився вниз. Район був ще той: багатоповерхівки, ні деревця, ні кущика, суцільна темрява. Він швидким кроком вибрався із забудови, намагаючись не зіштовхнутися із численними компаніями підлітків, що маячили біля під’їздів, і, полегшено зітхнувши, піймав на трасі таксі.

Перебування в номері готелю анітрохи його не заспокоїло. Хотілося руху, хотілося виплеснути енергію, якої, як не дивно, він відчував у собі дуже багато. Згадавши про Женину казку, він дістав із кишені геть зім’ятий аркуш і заходився читати.

Одного разу Йіжолоп, спостерігаючи за тим, з якою швидкістю росте у нього під пахвами волосся, виявив, що права частина його тіла живе швидше, ніж ліва. Вся справа у тому, зауважив після довгих напружених спостережень Йіжолоп, що волосся під його правою пахвою росло у два рази швидше, ніж під лівою. Так Йіжолоп зробив відкриття, яке перевернуло нашу уяву про час і людину.

Але це відкриття через сто років принесло йому не лише Нобелівську премію з біології й фізики, а й гідний привід посперечатися зі своїм другом Йєбучком на тему, як жити краще і легше: з годинником, який відстає, чи з годинником, який поспішає? Йєбучок запевняв, що, звичайно ж, краще і легше жити з годинником, який поспішає, бо так нікуди не спізнишся, а Йіжолоп стверджував, що навпаки, краще і легше жити з годинником,

який відстає, тому що приходити куди-небудь вчасно однаково немає ніякого сенсу, бо вчасно у нас навіть кішки не народжують, відповідно і квапитися нікуди.

Сперечалися вони довго, день або два, неважливо скільки. Врешті-решт, вирішили провести експеримент — Йєбучок перевів свій годинник на