Оксана Дмитрівна Іваненко - Рiднi дiти

— Далі. Працювати може. Нічого страшного.

«Працювати може»!.. Вони всі могли працювати, поки зовсім не вибивалися з сил, тоді їх тягли до лікарні, а звідти майже ніхто не виходив, звідти виносили вже мертвих. Дівчата не звернули уваги на цей огляд, на цього нового лікаря, невеличкого, кругленького лисого німця. Вони всі були однаково огидні і ненависні вороги: і вартові, і наглядачі, і лікарі.

Та тижнів за два Ліну викликали до коменданта.

— Тебе забирає лікар у служниці.

Ліна трохи не зомліла. Як? Покинути дівчат, з якими стільки пережито? Йти в служниці до ворога?

— Я не хочу, — сказала вона.

— Тебе, між іншим, ніхто не питає, — сказав комендант. — Збирай речі і йди. Хазяйка — дружина лікаря — на тебе чекає.

Дівчата зняли справжнє голосіння, коли почули, що Ліну відправляють, прощалися, як на смерть.

Ліна вийшла з барака разом з комендантом.

— От ваша служниця. Не розумію, чого ваш чоловік вибрав саме цю. Можна було б міцнішу і дужчу. Та ви не потурайте їй, ці слов'янки такі вперті. З ними стільки мороки. Коли що не так, не буде вас слухати — ви прямо до нас, ми її живо навчимо.

Вони вийшли з двору на вулицю, і Ліна вперше з неприхованою ненавистю подивилась на свою хазяйку. Однаково їй губити вже нічого! І несподівано зустрілася з поглядом уважних, серйозних очей. Жінка була скромно вдягнена, нагадувала наших учительок, службовок. Звичайна собі жінка.

— Як вас звуть? — спитала жінка тихо.

— Ліна, — так само тихо відповіла Ліна і одвернула голову. Вона ще раз поглянула на табір. Там, за дротом, лишалися її сестри,

і невідомо, кому з них доведеться важче. Вона підвела руку і помахала нею, а може, хто з них бачить у віконечко, у щілину грат — може Килинка, може Тамарочка, може Настя...

Жінка нічого більше не питала, так мовчки дійшли додому. П'ять невеличких, чистих кімнат. Усе на своєму місці — абсолютний порядок, але холодно, незатишно. Навіть у дитячій.

— Бубхен[5] спить!.. — сказала хазяйка. — Ви розумієте німецьку мову? — спитала вона, і Ліна кивнула головою, хоча завжди відмовлялася під цього. — Бубхен тільки півтора року, ви будете глядіти її, — продовжувала хазяйка. — Зараз ви помийтесь, поснідаєте, і я покажу вам, як прибирати кімнати. А оце тут ви спатимете, — показала хазяйка на закапелок коло кухні.

Хазяйка говорила тихо, стримано. Вона мовчки зважила на аптекарських терезах сурогатного кофе, зварила, налила Ліні чашку, врізала тонкий шматочок хліба. Коли б хто збоку поглянув на них, одразу б побачив, що обом якось ніяково і чи не дужче самій хазяйці.

— Мій чоловік лікар, — сказала хазяйка, — він говорив, що ви дуже застуджені, а що туберкульозу у вас нема. Але вам треба поправитися.

Вона ще налила чашку ріденької кави.

«Звичайно, з туберкульозом вони не взяли б до дитини. А вона така тиха і смирна, бо боїться, щоб я чогось не заподіяла її дитині», — майнуло в голові у Ліни.

— У вас є мати? — раптом спитала хазяйка. Ліна похитала головою:

— Вона померла під час війни.

— А батько?

— Батько... — Ліна на якусь мить зупинилася. — Батько на фронті... — ледь вимовила вона і почервоніла. Але вона не могла, не могла не збрехати! Їй здавалося, що коли вона скаже, що батько заарештований Радянською владою, цим вона ніби запобігатиме перед ворогами. Ні, хай краще вони думають, що вона дочка фронтовика, який захищає від них свою Батьківщину!

Хазяйка почервоніла і більше нічого не питала.

* * *

Дитинча було як дитинча. Воно тільки почало дибати і белькотіти кілька слів. Ліна не відчувала до нього ніякої ненависті. Вона його годувала, одягала, вивозила гуляти, була з ним терпляча, та й дитинча було тихе й лагідне. Перші дні хазяйка, коли поверталась з роботи, пильно придивлялась, як Ліна обходилась з дитиною.

«Боїться, — думала Ліна і кривила губи в презирливу усмішку. — То у вас такі звірі, можуть убивати дітей...»

Хазяйка — фрау Еллі — працювала вчителькою в школі.

Лікар приходив пізно ввечері, часто коли Ліна вже спала в своєму закапелку на досить твердому ліжку, але під чистим простирадлом і ковдрою, на справжній подушці.

«Не можуть же вони знущатися з мене, коли я цілісінькі дні з їхньою дитиною»,— думала Ліна, трохи дивуючися з їхньої чемності і витриманості.

За кілька днів лікар сказав, що мусить оглянути її, він вислухав її і дав пити якісь ліки.

Фрау Еллі, яка була при огляді, зауважила:

— Дівчина дуже погано їсть. Звичайно, тепер і харчування недостатнє, але й того, що їй належить, Ліна не з'їдає.

Лікар строго подивився на дівчину і сказав:

— Треба їсти. Вам треба їсти якомога більше. їжте обов'язково все, що вам