Оксана Дмитрівна Іваненко - Рiднi дiти

— Краще вмерти, ніж бути зі зрадниками, — промовила Ліна, — ми хоч у полоні, та не зрадниці.

— Шкода тільки мами, — захлипала знову Тамарочка, — але все-таки ми чесні, ми не підлі, мама мусить зрозуміти, що ми не могли інакше. І як би ми потім глянули в очі своїм?

* * *

— Звідки ви, дівчата?

— Ми з Києва, а ви?

— Ми з Поділля.

— Ми з Шишаків на Полтавщині.

— Ми з Броварів.

— Мати мені каже: «Хоч би ти захворіла». Вже й тютюновий настій я пила, і хіну фершалка наша діставала — і нічого... Така вже вродилася, ніяка трясця не брала, а от фашисти забрали.

— А у нас хлопець один, так, мабуть, з місяць чай курив. Докурився до того, що став як свічка, на комісії визнали сухоти, а він і справді помер.

— Та вже краще померти, ніж їхати таврованими.

— Ой мамочко моя рідна, чи побачу я тебе, моя голубко сива, — заголосила одна дівчина. Раптом з кутка долинув спів. Там сиділа дівчина років сімнадцяти, невеличка, худенька. Вона охопила тонкими смаглявими руками коліна і дивилася в одну точку на хиткі стіни вагона, виводила напрочуд приємним, задушевним контральто:

Ой прилетів чорний ворон Та й сів на стодолу, Загадав він дівчиноньці Дорогу в неволю. Ой прилетів чорний ворон Та й під саму хату, Загадав він їй дорогу У неволю кляту.

Дівчата притихли.

— Це Килинка. Вона сама пісні складає, — прошепотіла якась дівчина коло Ліни, — вона перед війною на олімпіаді виступала, грала на кобзі і співала, її аж у Київ посилали. Вона там премію одержала, її вже прийняли в музучилище, та почалась війна — і ось...

І Ліна враз пригадала святково заквітчану залу оперного театру і на сцені дівчинку у віночку, в українському вбранні з кобзою. Вона співала «Думи мої, думи», і її викликали без кінця... Ліна з Танею були в захопленні, їм дуже хотілося познайомитися з дівчинкою, але якось не вийшло. Скільки було в усіх глядачів гордості, радості за дітей Радянської України, і подумати, що в цей час десь у куточку плели свої темні діла такі, як Золин батько. Ліна просунулась в куток до дівчини.

Бодай тобі, чорний ворон,

Крила повсихали,

Щоб цієї доріженьки

Та й не віщували.

Бодай тебе, чорний ворон,

Куля не минула,

Щоб про тую неволеньку

Вкраїна не чула.

Дівчина співала, і стільки було туги і розпачу в кожному слові, сльози бриніли в кожному звукові.

Килинка закінчила пісню, але дивилася так само нерухомо, ніби ніщо в вагоні її не обходило.

— А я тебе знаю, — сказала їй Ліна і привітно усміхнулася. — Я тебе чула в Києві на олімпіаді, перед війною, мені дуже хотілося з тобою познайомитися.

— От і познайомилися, — сумно усміхнулася Килинка, поглянувши потеплілими враз карими очима, — раніше я звалася Килинка, а тепер Остарбайтер № 6598.

— Це ненадовго, — палко заговорила Ліна. Вона дуже змінилася з того вечора, коли штовхнула есесівського офіцера й закричала йому, що її звуть Леніною, і хоча опинилася під арештом, відчула в собі якусь непоборну силу. — По-перше, наші наступають, — мовила вона Килинці,— по-друге, може, нам вдасться втекти. І, по-третє, однаково треба завжди пам'ятати, що ми — радянські дівчата...

* * *

Завжди пам'ятати, що вони радянські дівчата!

Вони пам'ятали про це і в концтаборі, куди їх привезли, і на фабриці, куди ходили працювати, пам'ятали це, конаючи від холоду, голоду, знущань вартових, коменданта, усіх...

Слова «радянські дівчата» ніби були магічними. Коли хтось із інших полонених — поляків, французів — вказував на них, кажучи: «радянські дівчата», на них дивилися з повагою і захопленням. Холодної зими, напівбосі, вони обмотували ноги трикотажним ганчір'ям, щоб не відморозити ноги, ходили обідрані, схудлі, жовті, але завжди чули за собою: «Це радянські дівчата!» І вони не схиляли голови і підтримували одна одну. І Ліна відчувала найближчими, найріднішими усіх цих дівчат: Килинку, Тамару, Надю, бурякових п'ятисотенниць. На кінець зими Ліна стала дуже кашляти, часто її трусила пропасниця, то вона мерзла, трохи не цокотіла зубами, то, навпаки, щоки її палали, і вона підбігала до вікна і не могла надихатися морозяним повітрям.

Для проформи їх іноді оглядав лікар, — брутальна, безсердечна людина, — і, звичайно, нікому з дівчат не спадало на думку поскаржитися йому на якусь хворобу. Це був би лише зайвий привід для глуму, для знущання, для якихось експериментальних уколів, від яких ставало ще гірше...

Але останнім разом огляд провадив новий лікар, і, хоча він так само байдуже, майже механічно оглядав усіх, він раптом спитав Ліну:

— Ви хворіли на туберкульоз?

— Ні, ніколи.

— А кашляєте давно?

— Цю зиму.

Він з мить помовчав. Потім сказав наглядачці: