Оксана Дмитрівна Іваненко - Рiднi дiти

щастя, коли б це була отрута!» — майнуло в голові Ліни. Зараз, у цю хвилину, вона, не замислюючись, ковтнула б її.

— Ми скоро мусимо йти, — лагідно почала Тамара, — адже треба зібрати речі і треба ж з мамою побути. Твоя мама казала, що одержить для нас якісь там талончики на посадку, і ми вже прямо завтра прийдемо на вокзал. — Вона намагалася навіть усміхнутися, бідна Тамарочка, хоча їй було не легше, ніж Ліні. Для годиться вона присіла на краєчок канапи. Ліна сіла поряд.

— У Ліни дуже голова болить, — знову заговорила Тамара.

— Ну, звичайна Reisefieber[4], — засміялася Золя. — А я нітрохи не хвилююся. — І звернулася по-німецьки до офіцерів: — Мої подружки так схвильовані, що нарешті поїдуть і побачать світ. У Ліни навіть голова заболіла.

— Ти розумієш добре німецьку мову? — спитала вона Ліну.

Ліна похитала заперечливо головою.

— Фрейляйн мусить випити, і головний біль одразу мине, — сказав один з офіцерів. — А мову ми вивчимо на практиці, я сам беруся бути вчителем такої гарної панночки.

Золя кокетливо погрозила пальцем.

— Випий, Ліночко, справді голова пройде! — сказала вона. — І ти, Тамарочко! Їжте, будь ласка, будьте як дома.

Тамара випила чарку вина і шепнула Ліні:

— Випий, щоб не чіплялися, і їж більше.

Але Ліна не могла примусити себе взяти й шматочок.

— Не звертай на нас уваги, Золечко, — сказала Тамара, — ми справді схвильовані перед від'їздом. Адже все обернулося так несподівано!

— Звичайно! — засміялася Золя. — Тепер ми поїдемо в вагоні з повним комфортом. З моєю мамою ви можете бути цілком спокійні. Як у Христа за пазухою!

А Ліна відчула, що найдужче вона саме і боїться її матері — її холодних очей, великої самовпевненої постаті, посмішки, якою вона не посміхалася, а яку робила на кам'яному, як маска, обличчі. Як вона могла ще сумніватися в ній, вагатися, чи наша вона людина, чи ворог! Хоч би швидше мати вже в руках прокляті талончики і піти, піти геть звідси... і ніколи вже не стрічатися з цими людьми... Краще вже сховатися в ярах на Солом'янці.

Золя белькотіла, кокетувала з офіцерами, підливала їм вина, і вони вже досить захмеліли, верзли хтозна-що, цілували у Золі руки і казали, що ніде, в усій Європі, — а вони, можете повірити, побували і у Франції, і в Іспанії, і в Норвегії, — але ніде, ніде, тільки на Україні бачили вони такі чудові зуби в панночок — у фрейляйн Золі, наприклад, у фрейляйн Ліни також... Чому фрейляйн така сумна? Адже вона їде до великої Німеччини! Така гарна фрейляйн не повинна сумувати, вони розвеселять її, вони в дорозі будуть разом, будуть її розважати.

Тамара обрала найкращий спосіб уникнути розмови. Вона удала, що трохи сп'яніла, і схилилася на одну з численних подушок на канапі.

А Ліна так і сиділа, ніби скам'яніла. У Золі й підозри не було, що Ліна все чисто розуміє, про що вона базікає з есесівцями.

— Дуже рада, що їду! — торохтіла Золя. — Хоч світу побачу. Я певна, що цей наступ совєтів довго не протримається, але далі, далі від них! Досить з мене! Досить того, що мій батько загинув. Так, так, — вона закрила очі і зітхнула, — ви знаєте, адже мій батько загинув. Він був українець і завжди вважав, що Україна зможе бути лише під протекторатом великої Німеччини. Ну, звичайно, йому доводилося ховатися з своїми думками, він змушений був працювати в якійсь-то їхній редакції. Але, звичайно, у нього були зв'язки, він провадив антибільшовицьку політику, та перед самою війною його виказали, і він постраждав за свої погляди. Зовсім трохи не дожив до такого щастя, як звільнення нашої України від совєтів. О, ми так страждали з мамою. От і Ліночка, моя подруга, вона теж постраждала від совєтів. — Ліна здригнулася. — Тому вона така сумна й зажурена, її батько був теж заарештований. Вона згодиться нам, — додала Золя таємниче.

Офіцери чи удавали, чи насправді були напівп'яні.

— О, така красуня, — промовив один з них, — і яка білява, які коси!

— Лінхен, красуня, — забелькотів інший і міцно схопив Лінині руки.

І тут Ліна не витримала. Вона випростала праву руку і, штовхнувши його з усієї сили, закричала:

— Я Леніна! Леніна я, а не Лінхен! Будьте ви прокляті!

* * *

Вони не втекли. Вони, звичайно, не їхали в вагоні-люкс з повним комфортом, а в страшному, запечатаному, в якому було повно-повнісінько дівчат.

Ліну і Тамару вштовхнули туди після ночі, коли оскаженілі есесівці заарештували їх у Золиній квартирі.

Побиті, в синцях, в розірваних платтях, вони весь час міцно тримали за руку одна одну.

Хоча Тамарочка плакала, а Ліна сиділа спокійно, Тамарочка, плачучи, втішала її:

— Нічого, принаймні ми з своїми, ми не із зрадниками, і ми можемо не всміхатися цим гадам.

— Ти не проклинаєш мене, Тамаро? — спитала Ліна.

— Ну, що ти, така вже, значить, доля, — покірно сказала Тамара. — Я зневажала себе, коли лежала там на канапі і слухала їхню підлу розмову.