Ілля Андрійович Хоменко - Казки для бабусі

він вилив принесену з собою в прозорих кінвах червону, зелену та синю рідини. Ухопився обіруч за важенний диск-маятник, що звисав на золотому ланцюгу зі склепіння. Потяг на себе й щосили відштовхнув. Завищали, оживаючи, суглоби та з'єднання древнього механізму. Заходили ходором стіни. Спалахнуло сліпуче світло. Печера вмить виповнилася голубим туманом. Мудрець відчув, як це, ледве вловне, видиме ніщо оповиває його, розпросторюється по всьому тілу — від п'ят до колін, і далі — до живота. Закрутився, завертівся безгучний смерч і поніс туди, де земні володарі не мають жодної влади, де нема охорони та катів, нема рабів і тиранів. Востаннє перед очима промайнули Флоринієві кайдани та сива борода повелителя… * * *

— Оце і все. Печера відторгла нас. — Останні слова Мудрець мовив тихо, й вони злилися зі щебетом якоїсь пташини.

Духмяна, зрошена чистою росою трава лоскотала обличчя. Можна було розплющити очі, підвестися. Адже все скінчилося. Поруч повагом, немов після глибокого сну, зводивсь із зеленого килима Флориній. Сів, подививсь на звільнені від ланців руки.

— Але ж як це воно сталося?

— А отак. Твоя воля до життя перемогла.

— Так. Але ж… А де правитель?

— Його поглинула печера. Це не означає, що його взагалі більше нема. Його немає для нас із тобою — це головне.

— Де ми?

— Не відаю. Печера не випускає гостей у тому самому місці, де їх прийняла. Якщо вона колись і випустить правителя, подарує йому нові роки життя, то це буде не тепер і не тут. Це станеться в минулому. Або в майбутньому. І, звичайно, не в цій країні.

— А що ж тепер?

— Цікаві запитання ти мені задаєш, Флоринію, — Мудрець часинку помовчав. — Далі ти житимеш своє життя та ще ті роки, що додадуться тобі од віку правителя. Адже ти виграв, хоч, кажучи по честі, це мало що тобі дасть. Якісь десять — двадцять літ. Бо ж сонце повелителя вже котилося до заходу.

— Це ж як? Чому?

— Правитель слухав неуважно. Я намагався пояснити відмінність між прагненням жити і волею до життя. А втім, я знав, що такі речі він не осягне. Коли людина хоче врятувати свою персону, за будь-яку ціну прожити довше за всіх інших, — це бажання жити, тільки й усього. Але коли вона ладна розлучитися з найдорожчим, тільки б допомогти комусь, ладна загинути від співчуття, коли вона мріє про щастя для всіх, — тоді її веде воля до життя. І робить її нездоланною.

— А ті, інші, котрих ти випробовував?

— То страдники. Коли я усунув причину, що їх діймала, до них повернулося бажання жити. А воля до життя, кажу знов, тут ні до чого. Адже тобі я довів, що причина твоїх мук непоборна. А відчай твій переконав тирана, що воля залишила тебе. У ці хвилини ти не хотів жити, це так. Але воля твоя була сильна, як ніколи. І життя любило тебе.

Угорі, перетинаючи чашу небес, пливли хмарини. Мудрець дивився на них і думав, що висота зовсім не страшна, якщо дивитися на неї знизу, від землі. І, здається, прагнення літати, мов птах, пропало в нього надовго. Може, й назавжди.

— Скажи-но, — Флориній торкнув його за плече, — ти від самого початку знав, що все так буде?

— Від самого початку. Ще там, над океаном, біля прірви. Прийдешнє іноді відкривається нам, утаємниченим. Я знав, що ця історія закінчиться не так кепсько, як починалася. Але все одно було лячно. Знаєш, як лячно?

— Знаю.

Вони підвелися. Вітерець шемрав у кронах евкаліптів — немов нічого й не сталося. Флориній стиха кахикнув і знову запитав:

— Але що ж тепер?

— Що тепер? А нічого. Або — все те саме. Буде новий тиран. І перед ним схилятиметься натовп. Тоді на його місце прийде новий, зовсім інший чоловік — і виявиться, що це також тиран. Люди його любитимуть, ненавидітимуть, проливатимуть за нього кров. Будуть написані нові манускрипти, їх забудуть, потім знову знайдуть і знов прочитають.

Дрібні крупинки знань накопичуватимуться — утвориться велика гора пізнання… Але вітер часу їх розвіє. Та після цього виросте нова гора.

— Невже нема надії на краще?

— Надії?

Мудрець глибоко зітхнув. Став навколішки, зібрав пригорщу роси, провів вологими долонями по щоках.

— Є надія. Зміни стануться. Можливо, не так швидко, як того хотілося б. Не враз, і не завдяки кинджальним ударам. Одначе зміниться, доконче зміниться. Інакше бути не може. Хіба що ми з тобою навряд чи діждемо. Але таке будь-що станеться.

— Але ж ти щойно казав зовсім інше!

— Забудь! Я багато чого казав. Ми, книжники, буваємо лукавими. Коли правду кажемо, а коли й ні, — часом і самі добрати не можемо.

Припікало. Налетів сухий вітер, приніс із собою хмару пилу. Мудрець кумедно труснув головою, мовив чи то до Флоринія, чи то до самого себе:

— Пора йти. Авжеж. Іти. До людей.

Ілля ХОМЕНКО, Володимир ФОМЕНКО
САФАРІ
Оповідання

— Часом я починаю думати, що великі хижаки мають зачатки розуму. Як ви вважаєте, капітане?

— Не знаю. Мені майже не доводилося бачити хижих звірів.

Пасажир видихнув хмаринку сигарного диму. Капітан трохи скривився. Він не палив. А відколи в трюмі його судна загорілися контрабандні сигари, просто страждав од тютюнових ароматів.

— Скажу по правді, я багато чого віддав би, щоб помірятися силою, не фізичною, ні, — силою розуму з небезпечним звіром. Схопитися з ним. По-справжньому, до знемоги. Щоб у цьому двобої зітнулися людська розважливість та звірина пристрасть.

Шхуну гойднуло: вітрильник робив поворот. Острів, що був показався на правому траверзі, тепер бовванів прямо по курсу.

— Їй-право, на цьому клаптикові землі подібних пригод не варт