Ілля Андрійович Хоменко - Казки для бабусі

В голосі правителя вчувалась потаємна радість колекціонера, що показує гостям рідкісний екземпляр.

Перше, що впало в очі Мудрецеві, — ланцюг. Важкий металевий ланець, що обсотав високого й широкого в плечах чоловіка. Того ж, чиї рухи стримували ці пута, він розгледів пізніше.

— Накинувся на мене з кинджалом. Хоч добре знав, що варта не спить. На допиті затявся. Мовчав. Навіть не зізнався, як його звати. А втім, теж мені загадка — Флориній! Живе самотою… столярує, цебто, столярував. Спільників у нього нема. Ні з якими заколотниками не водився, з ворожими нам сусідами — теж. З власної волі, так би мовити.

В очах Флоринія тремтіла нестерпима мука всіх отих ночей, що їх випало йому провести У в'язниці палацу. Але тримався він гідно.

— Трапився дуже доречно. Мені давно був потрібен привід ужити певні круті заходи. Але не в тім річ. Він-бо знав, що вбити не зможе, йому просто не дали б мене вбити. Про те, що сам помре, — теж знав. Доконечний зненавидець життя!

Мудрець підійшов до закутого вздовж і впоперек полоненика. Неголосно спитав:

— Чому ти вирішив померти жахливою смертю державного злочинця?

— Тому що я не можу й не хочу жити в тому світі, яким править тиран.

Шурхотів час у піщаному годиннику. Зблискувала криця в руках охоронців. Мудрець пильно оглянув полоненика. І знову промовив:

— Ще зовсім недавно я сам стояв над прірвою, а руки мені були зв'язані. Але я купив собі життя… Купив задля того, щоб зрозуміти тебе… Зрозуміти мого вчителя, котрий зробив крок у безодню, щоб не розкривати таємниці тиранові. А я ще хотів би усвідомити дії тих, інших, котрі на всіх майданах вихваляють владоможця.

— Мені несила дивитися на чужі муки.

— І ти вважаєш, що в усьому винен повелитель?

— Так!

— А тепер подихай на оце скло. Те, чим його змащено, випарується. Ти вдихнеш цю суміш — і вона не дасть тобі ошукати мене… Уяви, що ти досяг своєї мети. Тиран мертвий. Але ж його місце посяде інший тиран…

— Щось ви довго теревените!

— Повелителю, зачекайте трішки, прошу вас! Прийде новий тиран — і люди страждатимуть, як і раніше.

— Люди самі оберуть того, хто ними керуватиме!

Правитель слухав розмову дедалі більше зацікавлено.

— Та за сенату так само різали горлянки, як і тепер! — не витримав він. — Навіть іще більше.

— А правда на його боці, Флоринію! Він деспот, він твій ворог, але каже правду. Ті часи, коли люди самі обирали правителів, позначені в хроніках кривавими війнами та злочинами. Твої поривання марні, безплідні. Навряд чи тебе зрозуміють. Навпаки, ще й проклянуть.

— Нехай. Може, хоч хтось прозріє, хоч комусь відкриються очі.

— На що?

— На те, що можна знищити тирана.

— Але не тиранію. Уяви, що ти сам став правителем. Можеш не йняти мені віри, Флоринію, але вибору в тебе не буде: чи самому тираном зробитися, чи такому ж поступитися місцем.

— Я з вами не згоден.

— Той, у чиє серце ти націлював свій кинджал, теж колись хотів бути добрим і справедливим.

Правитель кивнув:

— Тоді я був молодий, Флоринію, як оце ти зараз. Найкращі наміри зникли вже після першої змови проти мене, перших ворохобників. Потім пішла й молодість.

— Він не лукавить, Флоринію. Коли у твоїх руках віжки державної колісниці, то добрі почуття мусять у тобі померти. Або — ти. Або — вони.

— Я не хочу так жити.

— Ти й не житимеш. Ви зайдете до печери удвох. Там, на Священній горі. Зайдеш ти і наш повелитель. Там ти віддаси йому своє життя. Свою силу і молодість. Ось до чого призвів тебе твій нерозважливий вчинок, Флоринію. Спроби щось змінити в нашій державі завжди вели до гіршого.

— Держіть його!

— Ет, сто чортів… Голову, голову міцніше І тримайте!

— Шкіру здеру, якщо хоч волосина з нього 1 впаде!

— Оце так сила! Ти ба, хотів макітру собі розбити об ріжечок столу. Гляньте, мало не порвав ланцюга…

* * *

Ніч витанцьовувала в очах Мудреця, кружляла, як вихор нічних метеликів.

— Диви-но, який заповзятливий, га? — Правитель хлюпнув собі в обличчя водою з басейну, присів на мармурову огорожу. — Ось і розв'язок проблеми, книжнику. Я дам тобі нагороду. Щедру. Хоча нічого такого ти для мене й не зробив. Спершу я подарував тобі життя. Там, біля прірви. Тепер — ти мені. Звичайнісінький обмін. Ох і винахідливу кару для цього лиходійника ми вигадали! Тож зустрічаємося завтра, Мудрію. Біля печери. Скажу чесно: ти набрид мені достобіса.

* * *

Початок наступного дня кепсько запам'ятався Мудрецеві. Рипучі колісниці, громохкі кроки, лящання іржавих воріт при вході в печеру.

Варта залишалась позаду. У пащу печери вони ступили удвох — Мудрець і правитель. Флоринія доправлено туди раніше. Темні завороти. Чадні смолоскипи.

— Уяви собі, книжнику! Цей негідник ще двічі прагнув покінчити з життям. Спершу намагався подавитись власним язиком, а потім — кинутися під ноги бойовому слонові. А ще погрожував, що перестане дихати. Ну, цього ще нікому не вдавалося досягти! Про всяк випадок я наказав прилаштувати там ковальський міх — примусимо дихати, коли що.

— Праворуч, повелителю!

— Уперше бачу таке відчайдушне небажання жити. Ти правильно вчинив, книжнику, що взяв його для досліду. Можеш просити яку завгодно винагороду. Але знай: скарбниця порожня.

— Тепер ліворуч, повелителю.

— Яка гидотна діра! Пам'ятай, Мудрію, гору оточили війська.

— Пам'ятаю, повелителю. Отут. Ми прийшли.

Полум'я смолоскипів тисячу разів заломлювалося в діамантовому склепінні печери. Тихо стогнав Флориній, прикутий до забитого в мармурову стіну мідного кільця. Мудрець звелів правителеві стати поряд із Флоринієм, доторкнутися до нього рукою. У пророблений у підлозі отвір