Ілля Андрійович Хоменко - Казки для бабусі

керую добірною вартою Його Величності. Мені тридцять років. Палко люблю нашого Повелителя. Життя ладен за нього віддати.

Прорипіла портупея. Дзенькнули остроги. Підлога під ногами Мудреця захиталася. Запах шкіри, металу, випотів. Запах казарми… Так пахне бронзовошкірий велетень Люцій… Чад від мастил… дим світильників…

— Що з тобою, Мудрію?

— Пусте. Голова запаморочилася… Не так-то й легко читати в людському серці. То кажеш, Люцію, ти любиш повелителя?

— Саме так! Дуже люблю.

— А коли я скажу, що лікар, котрий пророкував тобі швидку смерть, помилився? Що недуга твоя ось-ось минеться сама по собі? Що отруйний хробак болю не терзатиме твої нутрощі, а дружина й діти не залишаться без годувальника? Що віддаєш ти не кілька місяців страждань, а щасливі довгі роки? Га? Чи підеш ти з повелителем у печеру, знаючи про все це?

Бронзове обличчя вояка залилося полудою блідості.

— Зітніть йому голову!

Розгніваний рик повелителя метнувся до тисяцького, мов кулак, — і зупинився на півдорозі від неголосного докірливого шепоту Мудреця:

— Повелителю, ми ж домовилися…

— Гаразд! Тоді в копальні!

— Повелителю, ви ж обіцяли.

— Тоді женіть його геть! Але затям, Люцію: я тобі цього не забуду! Неодмінно займуся тобою… Згодом. Добра в тебе душа, Мудрію.

— Ти одужаєш, Люцію! Певен я, що одужаєш…

— Облиш його, Мудрію, годі. Наступний!

Начальник охорони помітно хвилювався — його виказувало тремтіння голосу:

— Повелителю, дозвольте доповісти: на околиці міського акведука схоплено самогубця. Арештові не опирався, камінь та мотузку віддав із власної волі.

— Сюди його!

— На коліна перед Правителем!

— Ах ти ж, поганцю! Знаєш, що буває за спробу забруднення водоносної системи?

— Знаю, повелителю. Мені однаково.

— То ти що, зовсім жити не хочеш?

— Життя не тішить мене.

— Тут неподалік є одна печера. Прогуляємося туди? У двох.

— Мені однаково.

— Мудрію підійди роздивися його: що за камінь за пазухою у цього шмаркача?

— Як зовуть тебе, юначе?

— Сперанцій.

— Нічогеньке ім'ячко дали. З таким мимоволі жити не захочеш…

— Повелителю, прошу вас, помовчте. Сперанцію, подивись мені в очі. Подихай на скло. | Ще раз… Так. Твоя наречена жива, Сперанцію. Вона кохає тебе. Їхня галера не потонула, її штормом віднесло до південного материка. Вона кохає тебе й неодмінно до тебе повернеться, Сперанцію!

— О!..

— Юнак не підходить нам, повелителю!

— Геть! Женіть його у три вирви! Майно конфіскувати! Віслюка, хату — все до скарбниці! Сучий син.

* * *

— То що ж виходить, Мудрію?

Над містом одбушувала гроза й освіжила повітря. Небосхил уже вхопив чималий шмат сонячного короваю, тож кухарі палацу втретє заходилися готувати легку вечерю, а денна сторожа поступилася місцем нічним вартівникам — гвардійцям, що бачили в пітьмі та впізнавали чужака звіддалік.

— Повелителю, всі оці люди — самогубці та добровольці — нам не підходять… Вони дуже, просто-таки дуже хочуть жити. Але в кожного з них є причина, що робить їхнє життя нестерпним. Тому, якщо її усунути…

— А якщо не усувати? Скажімо, я міг би наказати, щоб ту дівчину… Наречену забруднювача акведуків…

— Нема сенсу, повелителю. Одне діло — коли людина не хоче жити… Інша — коли хоче, але не може жити так, як хоче… Втім… Якщо ви певні себе, якщо ваша воля до життя така сильна, як ви кажете… Можна взяти котрого завгодно й ризикнути.

— Бачиш, Мудрію. Взяти, звісно, можна. Але ж мені аж ніяк не хочеться ризикувати.

Накотилися сутінки. Засяяли перші зірки. Правитель, як і раніше, був бадьорий. Мудрецеві ж нестерпно хотілося спати.

Колись він розгорне старовинні книги й намагатиметься збагнути, що саме надає цьому старому волячої витривалості та лев'ячої сили, звідки беруться в нього могутній голос та залізна чіпкість? Чому впродовж стількох років перед ним падають ниць мільйони інших — молодих, добрих серцем, вродливих? І підіймають за його здоров'я келих, і на перший же поклик шикуються в бойові когорти, і зрошують своєю кров'ю чужі землі?! А в храмах б'ють за нього поклони, і навіть у молитві перед сном, коли їх не бачить ніхто в світі, — ані дружина, ні сторожа, ні підглядач, — вони знову поминають його ім'я: випрохують для нього здоров'я, — для того, хто виснажує їх працею, війнами та в'язницями. От що дивно.

— Міркуй, міркуй, Мудрію! Може, у твоїх сувоях і про це щось мовиться?!

— Про що?

— Може, там сказано, як знайти потрібну людинку?

— Як ви довідались, що я саме про сувої розмірковую?

— А про що ще може думати книжний хробак?

Гадюка остраху вжалила в самісіньке серце — і враз відпустила.

«Він не здатен читати думки. Не здатен. Це мистецтво не завжди підвладне навіть мені. А я цього вчився ціле життя. Авжеж. Якби він був на таке здатен, то хіба воловодився б зо мною? Сидів би собі на троні — молодий, білозубий, а я спав би непробудним сном на дні затоки».

— Повелителю! Навіть якщо взяти щирого… з доброї волі… фанатика, все одно самої його згоди замало. І самого бажання замало. Треба щоб людина по-справжньому довела — життя їй не миле. А тоді, коли ми з'ясуємо причину цього, щоб він свого бажання померти не зрікся.

На небо знову виплив місяць. Візерунки сузір'їв милувалися своїм віддзеркаленням у стрілчастих вікнах кам'яного палацу. Вітер шелестів кронами евкаліптів.

— Слухай, книжнику, здається, знаю я таку людину. Завтра ж тебе з ним познайомлю. А зараз — відпочивати. Ранок од вечора мудріший.

* * *

— Ось. Прошу любити й поважати. Державний злочинець номер один. Харцизяка. Життя йому таке ж ненависне, як любе мені. —